— Хочеш, щоб нас почули? — роздратовано засичав він.
— Так от, це і є космічний корабель.
— Слухай, Скіпко, ти хочеш сказати, що це — корабель з інших світів?
— Не інакше. Дивись, як мій батько кружляє навколо нього. Ніщо інше його так не зацікавило б.
— Інші світи? Де вони, ті інші світи?
— Скрізь. От узяти планети. Декотрі з них такі самі, як наша. Інші зірки також мають планети. Їх, може, трильйони.
Рудий відчув себе переможеним, знищеним.
— Ти з глузду з’їхав, — пробурмотів він.
— Ну добре, я тобі доведу.
— Гей, ти куди?
— А туди. Запитаю в батька. Може, він тебе переконає. Сподіваюся, ти віриш, що професор астрономії розуміється на…
Він випростався на повен зріст.
— Гей! Ти що, хочеш, щоб нас помітили? Вони на нас тут не чекають. Хочеш, щоб почали розпитувати й дізналися про тваринок?
— А мені начхати. Ти сказав, що я з глузду з’їхав.
— Ябеда. Обіцяв нікому не казати.
— Я й не збираюся розказувати. А якщо вони й дізнаються, то — твоя провина, бо саме ти завів суперечку й сказав, що я з глузду з’їхав.
— Тоді беру свої слова назад, — буркнув Рудий.
— Та що вже там… — Скіпка почувався трохи розгубленим. Йому кортіло побачити корабель зблизька, й водночас він навіть подумки не міг не дотримати слова, адже Рудий вибачився.
— Щось він замалий для зорельота.
— Нічого дивного, бо це, мабуть, корабель-розвідник.
— Закладаюся, батько навіть залізти в цю стару тарадайку не зміг би.
З цим важко було не погодитись, отож Скіпка змовчав.
Рудий із підкреслено знудьгованим виглядом підвівся.
— Слухай, гайда звідси. Ще стільки справ. Не можу ж я стриміти тут цілий день заради якогось старезного зорельота, чи що воно там таке. Треба й про тваринок подбати, якщо вже ми надумали працювати в цирку. Там це перша заповідь. Треба дбати про тварин. В усякому разі, — невинно закінчив він, — саме цим я й займуся.
— Навіщо, Рудий? М’яса в них вистачає. Давай подивимось.
— Оце-то радість — дивитися! Крім того, наші батьки ніби збираються йти, здається, вже час обідати.
— Слухай, Скіпко, — переконував далі Рудий, — ми не повинні викликати підозри, бо вони почнуть допитуватись. Ну й ну! Ти що, ніколи детективів не читав? Коли, йдучи на велике діло, не хочеш, щоб тебе спіймали, головне — поводься як звичайно. Тоді ніхто ні про що не здогадається. Це найперший закон…
— Добре, добре.
Скіпка підвівся, ображений. У цю мить весь блиск цирку видався йому чимось фальшивим і нічого не вартим порівняно зі славою астронома, і його вразило, як то він міг пристати на безглузду пропозицію Рудого.
Вони спускалися схилом; Скіпка, за звичкою, позаду.
7
— Мене найбільше вражає якість роботи, — сказав Промисловець. — Зроду не бачив такої конструкції.
— Що нам тепер від того? — гірко зауважив Астроном. — Усе втрачено. Другої посадки не буде. Інші розвідувальні експедиції не наближатимуться до нас на відстань, меншу, ніж потрібна, аби з’ясувати, що в нашій сонячній системі нема планет з надтвердої речовини.
— Нічого не вдієш, аварія при посадці.
— Корабель майже неушкоджений. Якби хоч хтось уцілів, його б можна було полагодити.
— Якщо вони й живі, ні про яку торгівлю однаково не може бути й мови. Надто вони відрізняються від нас. Через те не викликають довіри. В будь-якому разі, все скінчено.
Вони зайшли до будинку. Промисловець спокійно привітався до дружини.
— Обід готовий, люба?
— Боюся, що ні. Розумієш… — вона нерішуче поглянула на Астронома.
— Щось сталося? — запитав Промисловець. — Чому ти мовчиш? Певний, що наш гість не зважатиме на дрібну сімейну суперечку.
— Благаю, не звертайте на мене ніякої уваги, — пробурмотів Астроном, непомітно відходячи в протилежний куток вітальні.
— Справді, любий, — притишено заторохтіла жінка, — куховарка страшенно засмучена. Вже кілька годин я її заспокоюю і, чесно кажучи, не уявляю, навіщо Рудий так вчинив.
— Як саме?
Промисловець був, радше, потішений. Вже не перший місяць вони з сином переконували дружину називати хлопця «Рудий» (його справжнє ім’я було, як на думку підлітка, геть сміховинне).
— Він поцупив мало не весь фарш.
— І з’їв?
— Сподіваюся, ні. Адже фарш був сирий.
— Тоді навіщо ж він йому?
— Не маю ані найменшого уявлення. Від сніданку я його не бачила. А куховарка просто розлютилася. Вона бачила, як він вискочив з кухні, миска з фаршем стоїть майже порожня, а вона ж збиралася приготувати з нього щось до обіду. Ну, ти ж знаєш куховарку. Їй довелося змінити меню, а це означає, що цілий тиждень нам не буде спокою. Ти тільки побалакай з Рудим, любий, хай пообіцяє, що більше так не жартуватиме. І нічого йому не сталося б, якби він перед куховаркою вибачився.
— Облиш. Вона наша служниця. Коли ми не нарікаємо на зміни в меню, то чого їй скаржитись?
— Бо вона мусила двічі виконувати одну й ту саму роботу. Вона вже казала, що хоче піти від нас. Не так легко знайти гарну куховарку. Пригадай-но попередню.
То був поважний аргумент.
Промисловець неуважно обвів очима кімнату:
— Гадаю, ти маєш рацію. Але ж його наче нема. Коли з’явиться, я з ним поговорю.
— Можеш зараз. Он він іде.
Рудий зайшов до вітальні й бадьоро запитав:
— Здається, вже час обідати?
Малий перевів погляд з батька на матір, намагаючись якнайшвидше зметикувати, що означають їхні застиглі обличчя.
— Хоча спочатку треба вмитися, — промовив він і рушив до дверей.
— Хвилинку, сину, — зупинив його Промисловець.
— Ну що?
— Де твій маленький друг?
— Десь тут, — недбало кинув Рудий. — Ми спершу гуляли разом, потім я озирнувсь — а його вже нема.
То була чистісінька правда, і Рудий почувався впевнено.
— Я сказав йому, що пора обідати. Нагадав йому ще раз: «Здається, скоро обід». А потім сказав: «Нам треба вертатись». Він погодився: «Гаразд». Ну я й пішов собі, аж біля струмка озирнувся і…
Астроном, відвівши очі від журналу, який доти безцільно гортав, урвав цю балаканину:
— За мого хлопця не варто хвилюватись. Він цілком самостійний. Не треба його чекати.
— Обід однаково не готовий, докторе. — Промисловець знову повернувся до сина. — І якщо вже ми торкнулися цієї теми, сину, то так сталося через нестачу деяких продуктів. Тобі є що сказати?
— Мені?
— Хоч як не хочеться, доведеться пояснювати. Навіщо ти взяв фарш?
— Фарш?
— Так. Фарш, — підтвердив Промисловець, терпляче чекаючи відповіді.
— Розумієш, я трохи…
— Зголоднів, — підказав батько. — Так, що накинувся на сире м’ясо.
— Ні. Воно просто було мені потрібне.
— Для чого?
Рудий знітився й не відповідав.
Знову втрутився Астроном:
— Якщо дозволите, кілька слів. Пам’ятаєте, якраз після сніданку заходив мій син і цікавився, чим годувати тварин.