Світ знову здавався незвичайним і чарівним, і Скіпка сказав:
— Згода, Рудий. Я з тобою. То що ж там у тебе, га? Ану розказуй!
— Відгадай. Що в цирку найголовніше?
Скіпка почав гарячково розмірковувати. Йому так не хотілося сісти маком. Нарешті запитав:
— Акробати?
— Оце так так! Я б на них і задарма не пішов.
— Тоді я не знаю.
— Тварини, от що! Які номери найцікавіші? Куди найважче попасти? Навіть у найпрестижніших цирках вистави з тваринами — найкращі.
— Думаєш?
— Спитай-но лишень. Тобі хто хоч скаже. Так от. Уранці я знайшов двох тваринок.
— І впіймав?
— Аякже. Оце й є моя таємниця. Нікому не скажеш?
— Звісно ж, ні.
— Гаразд.
Вони у мене в повітці. Хочеш глянути? Вони були вже майже біля повітки. Попереду зяяла величезна чорна паща розчахнутих дверей. Щось там надто вже чорно. Отже, весь цей час вони йшли саме сюди.
Скіпка спинився і вдавано байдуже запитав:
— А вони великі?
— Став би я з великими заводитись! Не бійся, не кусаються. Вони десь отакі, не більші. Я їх у клітку посадив.
У повітці Скіпка побачив велику клітку, почеплену на гак під дахом. Зверху її було накрито цупким полотном.
— Ми тут наче якусь пташину тримали. Головне, що звідси їм не втекти. Лізьмо на сінник.
Вони видряпалися сходами нагору, і Рудий притяг клітку до себе.
— Ніби якась дірка, — зауважив Скіпка, тицьнувши пальцем у полотно.
Рудий насупив брови:
— Звідки вона тут?
Він зазирнув під полотнину і сказав полегшено:
— Тут вони.
— Так наче чимось пропалено, — захвилювався Скіпка.
— То ти хочеш подивитися чи ні?
Скіпка повільно кивнув. Він зовсім не був певний цього. А що як вони…
Та Рудий уже стяг полотно. Як він і казав, там було двоє тваринок — маленьких і якихось огидних. Вони швидко зарухались, як тільки піднялася полотнина, й тепер були вже біля хлопчиків. Рудий обережно торкнувсь однієї пальцем.
— Обережно! — жахнувся Скіпка.
— Нічого мені не станеться, — сказав Рудий. — Бачив таких коли-небудь?
— Ні.
— Невже ти не розумієш, що в будь-якому цирку аж затрусяться, коли їх побачать?
— А не замалі вони для цирку?
Рудого це дійняло до живого. Він відпустив клітку, й вона загойдалася туди-сюди мов маятник.
— Ага, хочеш вийти з гри.
— Ні, я лише…
— Не хвилюйся, не такі вже вони й маленькі. Зараз мене тільки одне непокоїть…
— Що?
— Ну, я ж маю чимось їх годувати, поки приїде цирк. Треба придумати — чим.
Клітка гойдалась, а маленькі в’язні, припавши до ґраток, якось дивно й швидко жестикулювали, звертаючись до хлопчиків, — так наче були розумні істоти.
2
Астроном церемонно зайшов до їдальні. Тут він почувався гостем.
— Де ж хлопці? — звернувся він до Промисловця.
Той усміхнувся:
— Вони кілька годин десь блукали. Жінки щойно примусили їх поснідати, тож хвилюватись нічого. Юність, докторе, юність.
— Юність. — Це слово, здавалося, засмутило Астронома.
Снідали мовчки. Лише раз озвався Промисловець:
— Ви й справді вважаєте, що вони з’являться? Адже сьогодні такий звичайний день.
— З’являться, — зронив Астроном.
Оце й уся розмова.
— Даруйте, — озвався Промисловець згодом, — навіщо вам так зі мною жартувати? Ви й справді з ними розмовляли?
— Як оце з вами. У певному розумінні, звісно. Вони вміють передавати думки на відстані.
— Про це я здогадався з вашого листа. Цікаво, яким чином?
— Не можу сказати. Я питав їх, але, зрозуміло, нічого певного вони не відповіли. Чи я просто не второпав? Думки фокусуються й передаються за допомогою спеціального пристрою, більше того, треба, щоб обидва — той, хто передає, і той, хто сприймає думки, — були дуже на цьому зосереджені. Минуло чимало часу, перш ніж я збагнув, що зі мною намагаються спілкуватися. Можливо, вони поділяться з нами цим своїм науковим досягненням.
— Може, й так. Тільки уявіть собі, як це вплине на суспільство! Передавач думок!
— Чом би й ні? Нам зміни не завадили б.
— Не думаю.
— Зміни не бажані тільки в похилому віці, а раси, так само як люди, можуть старіти, — зауважив Астроном.
Промисловець кивнув на вікно:
— Бачите цю дорогу? Її збудовано в Передвоєнні Часи. Не знаю точно, коли саме. Зараз вона не гірша, ніж була тоді, коли її тільки-но проклали. Сьогодні ми при всьому бажанні не змогли б збудувати таку саму. Тоді раса була молода, так?
— Тоді? Авжеж. Принаймні їх не лякало нове.