— Ну що ж, вам пощастило це зробити, — холодно констатувала Яна.
— У тому-то й біда, що мені з вами ніколи не щастить, — розвів Войта руками. — Обов'язково ми посваримося! А я ж нічого проти вас не маю.
— Дякую, — дівчина удавано вклонилася. — Значить, така вже наша доля.
Він сумно махнув рукою.
— Яка там ще доля! У цьому ні ви, ні я не винні. Це просто такі електромагнітні хвилі; розумієте, кожен випромінює якусь таку хвилю і…
— Я в електротехніці нічого не тямлю! — відрубала Яна. — Крім вибачення, ви мені ще хотіли що-небудь сказати?
— Ні.
Дівчина обернулась.
— Власне, так, хотів. Зачекайте!.. — Войта почухав потилицю і подивився кудись у далечінь. — Якщо ви сьогодні ще підете на прогулянку і… і побачите десь цеглу, скажіть мені!
Яна затримала на ньому погляд. Губи її були стиснуті.
— Не турбуйтеся! — процідила вона крізь зуби. — Я піду на прогулянку з тачкою й одразу привезу її.
Дівчина збігла з веранди. В цю мить з-за чагарів вийшов надпоручик Курка. Він широко посміхнувся і запропонував дівчині прогулятись. Яна охоче взяла його під руку, і вони попрямували в глиб саду…
«А що пише Боженка?» — хотілося Войті гукнути їм навздогін. Він був схожий на вуличного бешкетника. Та, закусивши губи, Марек стримався і поволі рушив до свого столика. Там він побачив старшину Міхалека і трохи спохмурнів.
— От і знову розпогодилося після грози, товаришу поручик! — сказав той. — Але до чого ж тут чудова природа, га? Погляньте лишень на оті високі гори, ух ти! А котра зараз година?
— Чверть на сьому, — промимрив Войта.
— Гм, значить до вечері маємо ще годину, — констатував Міхалек. — Ця панійка тут непогано готує. А що ви скажете, товаришу поручик? Оце я розумію куховарка… і взагалі, нічого собі жіночка, — він багатозначно прицмокнув, — усе на своєму місці, правда? Хе-хе-хе!
Войта задивився поверх чагарів на волейбольний майданчик, де юрмилися відпускники.
— Нічого собі жіночка… — повторив Марек механічно. — А чого б вам не спробувати щастя?
Старшина соромливо засміявся.
— Та що це вам спало на думку, товаришу поручик!.. Це я просто так. Адже те, що на язиці, не гріх. Я ж маю вдома троє дітей, ну і, зрозуміло, стару, тобто дружину. Вона теж іще, нівроку, квітуча жінка, Емілька… — Хвилину старшина порпався у нагрудній кишені, потім витяг звідти поторсане фото.
Войта змушений був глянути і висловити своє захоплення.
— Отож я й кажу, квітуча ще жіночка, нівроку, — повторив Міхалек і додав засмучено — Вона, правда, трошки худа…
Войта пильно подивився на багрове обличчя Міхалека і раптом з інтересом нахилився до нього.
— У вас, товаришу старшина, напевно, багатющий досвід… Уявіть собі, ні сіло ні впало, людина застрелила людину! Свідомо, умисно. Скажіть, що могло її змусити до цього? — Міхалек заморгав, і несподівано обличчя його набрало суворого, похмурого вигляду. Він не поспішаючи висякався і поволі ретельно склав хустку.
— Трапляється й таке, товаришу поручик, — кивнув він головою. — От саме торік був у нас такий випадок.
— І дуже складні бувають випадки?
Старшина вигнув брови.
— Складні? — повторив здивовано. — Та яке там! Складний випадок — це, скажімо, коли приходить до вас громадянин і каже, що десь на площі в нього поцупили гаманець. Ото вже складний випадок: знайдіть його, коли у вашому районі не «прописана» жодна знайома фірма. Тут уже лишається тільки чекати, доки не викриють якогось карманника і той не зізнається, що гаманець, який ви шукаєте, теж украв він. А вбивство? Боже мій, це найпростіша річ: треба знайти жінку, з якою небіжчик щось мав, потім того, що коло неї крутився, і півсправи у вас зроблено. Так, так, товаришу поручик, жінка і гроші — це дев'яносто дев'ять процентів усіх убивств.
— А той один процент? — запитав Войта, усміхаючись.
Старшина знизав плечима.
— Той один процент — ну, це якісь темні справи, — вирішив Міхалек філософічно. — Чекайте, я згадав ще Вранську, яку хтось заколов в ресторанчику «У Шмелхаузів» на Мелантріховій вулиці і в чемодані одвіз на вокзал. То було страшне вбивство, та, бачите, і цього разу сталося воно лише тому, що тітка крутила з багатьма чоловіками. Один з них і порішив її, але через те, що їх було багато, винного так і не знайшли. Аби в неї їх було хоч три-чотири, тоді цей пройда і двох тижнів не погуляв би…
Войта замислено креслив щось на папері. Міхалек торкнувся його руки: