Здобинський улесливо нахилився до нього:
— Друже, — закліпав він очима, — я розбив тільки одну півлітру об того Заваділека, ти її можеш списати. А до решти я непричетний, так само як той старий Мехура, якого замкнули до буцегарні за ту спалену стодолу, де він саме перед тим пік того зайця, що його нагодою знайшов у лісі у пастці. Второпав?
— Не блазнюй, а плати! — стояв на своєму Тламіха.
Чолов'яга хвилину пильно дивився на супротивника.
Потім несподівано вибухнув:
— Я тебе вб'ю! Я тебе зараз вб'ю, кнуряко, здохлятино ти…
І тут сталося неймовірне.
Тламіха спаленів так, що його лисина, оторочена сивуватим волоссям, побагровіла. Блискавичним рухом він схопив Здобинського, який був уже біля виходу. Потім однією рукою прочинив двері, і наступної хвилини забіяка, так і не спромігшись на опір, полетів до темного передпокою.
Це було зроблено швидко, чисто і досконало.
— Диви-но, — перевів подих хтось із лісорубів.
Секретар Новотний розкрив рота.
— Ти диви! — повторив він з повагою.
Тламіха вже заспокоївся, витер об штани руки і, добродушно посміхаючись, оглянув гостей.
— Що значить стара практика, — скромно, наче виправдуючись, зауважив він. — Був я колись — боже, до чого ж давно це було — цирковим борцем у трупі Гаєка. Пам'ятаєте такого, ні? Вельми солідна трупа була, але іноді так обдурять тебе з премією, аж загуде. Чим ще можу бути корисним, доки не зачинив?
У цю мить злякано заверещала жінка, що сиділа в кутку пиварні. Це був зойк, який рідко почуєш од сільської жінки. Так верещать міські панянки, коли по їхніх ногах пробіжить миша.
Присутні завмерли.
— Що з вами, пробі? — з острахом спитав секретар.
Жінка, заціпенівши, втупила очі у вікно, потім туди ж показала тремтячою рукою.
— Обличчя! Хтось зазирав сюди крізь вікно! Фе, бр-р-р! — здригнулася вона. — Аж по спині морозом сипонуло…
Хтось засміявся, а Новотний зітхнув з полегкістю.
— На біса ж ото так лякати людей?
— Ге, а коли воно справді було таке… — виправдувалася жінка. — Ти не смійся, Ружо! Він дивився якось незвичайно. Потім враз відсахнувся.
Новотний підійшов до вікна.
— Хто б це сюди, вибачте… — буркнув, прочиняючи вікно. Якусь мить він вдивлявся у темряву. — Звичайно, — глузливо мовив секретар, — ніде нікого. Лише Здобинський вештається біля ставка. Привиділося то вам — ідіть краще спати!
— Ходімо разом, — попросила жінка сусідок. — Ходімо разом, я сама не піду…
Новотний підійшов до Войти:
— Ну, то що? — спокусливо почав секретар. — Може, ще одну партію?.. Що це з тобою? Над чим замислився?
Войта Марек здригнувся, розплющив очі і перестав насвистувати.
— Га, — посміхнувся він, — нічого, Емілю. Я нарешті задовольнив свою цікавість — чотири тижні мені не давало спокою питання, де Тламіха понівечив собі вуха. І як бачиш — кожен наслідок має свою причину, а кожна причина має свій наслідок! Здорово усе в світі влаштовано, правда?
Настрій у добродушного секретаря зіпсувався остаточно.
— Ну й думки ж у тебе, — роздратовано фиркнув він. — Теж мені, відпускник. Скоріше… — Секретар не закінчив.
— Поліцай, ти хотів сказати? — Войта підвівся. — Чого ж замовк? Договорюй до кінця і ще раз продемонструй залишки свого капіталістичного мислення!
Новотний відсунувся. Глузує? Справжній тобі сірник. Він задивився на Войту, наче хотів сказати: я тебе, хлопче, бачу наскрізь!..
— Ну, то я зайду колись на партію з тобою, — мовив уголос. У цю хвилину двері розчинилися і на порозі виріс здоровезний чоловік у формі старшини міліції. Відкозирявши, він зняв кашкета і провів пальцями по спітнілому денцю.
— Знову з'явилися після завіси, — промовив Войта і вийшов на вулицю, не глянувши на старшину.
Ротрекл розгублено посміхнувся, оглянувся навкруги і спроквола підійшов до Новотного.
— Привіт! — кивнув він по-дружньому і, стишивши голос, запитав:
— Що з ним? Може, ти знаєш, що товариш поручик мав на увазі?
Секретар махнув рукою і в'їдливо відповів:
— Товариш поручик іноді взагалі нічого не має на увазі. Він тут у відпустці, зрозуміло?
Надворі було темно. Густа, наче настояна над землею імла трохи розсіювалася під захмареним небом.
Войта постояв, поки очі звикли до темряви. В безладно розкиданих будиночках деінде світилися вікна; верховіття дерев з м'яким шелестом похитувалися під вітром. Чути було, як валували в селі двоє собак. Вітер невпинно гнав із заходу хмари, які недалеко перевалювалися через найвищі хребти Шумави.