Марек глибоко зітхнув і попрямував глинистою стежкою туди, де серед укосів і чагарників чорніла будівля, вища й просторіша, ніж будь-яка інша у цьому великому селі…
Пройшовши кроків двадцять, Войта несподівано зупинився і повернувся до пиварні, але з тильного боку. Під вікном він присів навпочіпки, дістав сірники і, хоронячи од вітру обома долонями вогник, кілька секунд розглядав землю.
Випроставшись з помітним зусиллям, Марек якусь мить постояв, дивлячись у вікно, потім, не поспішаючи, рушив до будинку відпочинку.
«Бідолаха жінка, — подумав він, — Новотний насміявся з неї, а вона мала рацію: під цим вікном справді хтось був…»
— Доброго ранку, Янічко…
Дівчина, що сиділа на ослінчику, обернулась і побачила перед собою стрункого, смаглявого чоловіка у спортивному костюмі.
— Ах, це ви, товаришу надпоручик? — сказала Янічка і трохи посунулась. Чудове каштанове волосся дівчини спадало на плечі, облямовуючи живе лице, яке здавалося красивим. На ній була біла з блакитними крапочками сукня, така ж легенька і ясна, як сонячний ранок.
— А хто ж іще! — зраділо підтримав розмову надпоручик Курка і сів біля неї. — Хіба вам невідомо, що з усіх ранніх птахів у будинку відпочинку я найперший? Товариші тут себе не дуже мордують. Крім поручика Марека, звичайно.
Яна труснула головою, зібрала розсипане волосся у вузол і перев'язала його блакитною стрічкою. Курка підсунувся до дівчини ближче, не зводячи очей з променистого волосся, в якому вигравало ранкове сонце.
— Кажете, поручик Марек — ранній птах? А я його ще жодного разу не бачила вранці у саду.
— Авжеж, він полюбляє романтичніші місця, — сказав надпоручик і тут же півголосом додав: — Щоправда, мене це дивує. Блукає сам у задумливім лісі, розмовляє із смереками, з гомінливим струмочком… Серйозно, ви не смійтеся, Янічко! От, наприклад, сьогодні я прокинувся, ще не було шостої, а він уже добрих дві години десь ходить.
— Звідки ви знаєте? А може, він пішов за якусь хвилину до вашого пробудження?
Курка збентежено подивився на дівчину.
— Але ж… Його подушка була вже зовсім холодна!..
Яна присвиснула і з перебільшеною ввічливістю вклонилась.
— Ах, пробачте! Я зовсім забула, що розмовляю з офіцером прикордонних військ! Адже ви можете усе чисто відгадувати, правда?.
— Ну, не все, звичайно… — відповів Курка приглушеним голосом.
— Не може бути! — вигукнула дівчина з удаваним жахом. Вона вже кілька днів з цікавістю спостерігала за прийомами й атаками надпоручика, якими він намагався її причарувати, і мусила визнати, що робив він це майстерно. Але, мабуть, саме тому, що карти його були для неї відкриті, Яна відчувала, що надійно захищена від його звабливих методів, хоча, відверто кажучи, це був, безперечно, красивий і цікавий хлопець. А крім того, вона не могла позбавитися думки, що чоловік, який так наполегливо і непомітно добивається прихильності дівчини, мусить мати за плечима велику практику…
— Може бути, — зітхнув Курка меланхолійно. — Ось, наприклад, марно намагаюсь я відгадати, скільки вам років. Шістнадцять — кажуть ваші очі… Вісімнадцять — якщо вслухатися в те, як ви смієтесь. Двадцять — про це мала б свідчити ваша фігура. Але я не певен в жодному з цих варіантів…
— Я вам допоможу, — Яна нахилилася до нього і таємниче прошепотіла: — А ви не гадайте, вам це не личить. Краще використайте свої професійні прийоми і навички! Можна, скажімо, пробратися до моєї кімнати і прочитати усе, що треба, в паспорті або влаштувати перехресний допит тітці Вожені. Вона, певно, заплутається у ваших тенетах!
— Очевидно, я так і зроблю, — мовив Курка спокійно, намагаючись не випустити першості. Але дівчина вже захопила ініціативу. Був чудовий ранок, і Яна була в чудовому настрої.
— Ну, гаразд, я збережу вам дорогоцінні хвилини відпустки! — сказала вона і виструнчилась перед офіцером. — Слухайте мою коротку характеристику: Яна Гавлова, двадцяти чотирьох років, поведінки бездоганної, походження задовільного, лаборант-хімік, протягом останнього кварталу зауважень і стягнень не мала, обов'язки має дуже скромні, але виконує їх сумлінно! Відмінна характеристика. Згодні, товаришу надпоручик? А тепер дозвольте іти? Мені час купатись.
Щелепи у Курки повільно ворушилися, наче він щось пережовував. Потім підвівся і підійшов до дівчини.
— Значить, вас звуть Яна. У середньовіччі вас називали б Йоганкою і, мабуть, спалили б як святу діву. Можете йти. Кругом, кроком руш! — пролунав рішучий наказ. А навздогін, коли Яна бігла садом, весело вигукнув: — Але опівдні я вас запрошую на пінг-понг.