Зал дивився на русяву українську дівчину, слухав її магічний спів, знаючи, що за цією простенькою піснею лежать мільйони солдатів, зотлілих майже півтора століття тому, згадуючи тих, хто загинув зовсім недавно, — і підхопив приспів:
сподіваючись, що солдата піднімуть із забуття, зі сну, з могили, з-під землі вуста коханої дівчини, яка чекає свого хлопця, стоячи під ліхтарем.
Стригун прозрів: тільки заради цієї пісні ходить сюди, до цієї смердючої кнайпи, бо мріє про свою кохану, яка чекала б на нього — але якої ніколи в нього не було і не буде.
— Дівчата у нас гарні, — зітхнув Дзагоєв-Черняєв. — Не те що ті тарані засушені там. Хоч би швидше повернутись, сил ніяких немає.
— Я організую вам зустріч із Багровим, — пообіцяв Стригун і покликав кельнера, щоб розрахуватися.
63
Джордж Безпалий прилетів із Франкфурта до Риму в п’ятницю, 14 квітня, з паспортом громадянина Конфедерації країн Північної Америки, виданим на ім’я Джошуа Райта, працівника секретаріату Американської католицької асоціації «За возз’єднання християнських церков». Мета перебування — релігійний туризм, зустрічі у Ватикані. Пасажир Райт був зареєстрований на трансатлантичний лет Нью-Йорк-Франкфурт із пересадкою на рейс до Риму. Візажисти контррозвідки добре попрацювали над зовнішнім образом молодого американського католика: поголений череп, на якому й сліду не залишилося від рудих кучерів, очі потемніли, а довгі чорні брови, що одразу кидалися у вічі, стали особливою прикметою. Темна шкіперська борода без вусів робила пана Райта схожим на проповідника часів Нового Амстердама. Ніякої зброї та флешок молодий християнин при собі не мав — тільки святу Біблію у чорній м’якій палітурці, записник із зображенням собору Святого Петра та вигострені олівці, з яких отруєні нейропаралітичною речовиною стріли вилітали на відстань до десяти метрів. Увесь одяг та білизна новоприбулого були придбані в Нью-Джерсі в торговельному центрі «Мейсис».
Джордж здивувався, бо не відчув жодного хвилювання, проходячи контроль в аеропорту Ф’юмічіно. Йому здалося, що постарів за ці місяці на сто років, що все тонке, чутливе плетиво — парості надій, очікувань, закоханості, мінливі тіні страхів — все молоде і неокреслене — висохло в його душі, яку сповнювало тепер важке і примітивне, наче могильна брила, бажання помсти.
У залі прибуття його очікував агент української розвідки Антоніо, який разом із Рьонгвальдом викрадав Джорджа з Маростіки, — але цього Безпалий не пам’ятав. Вислухавши запитання Антоніо «Ви з Вісконсина, сер?» й відповівши паролем «Ні, з Нью-Джерсі», Джордж мовчки сів у автомобіль Антоніо й, не відчуваючи жодного інтересу до навколишніх доволі нудних картин великої метрополії, зосередився на власних думках. Його мати була вивезена з Маростіки, але Джорджу, який погодився працювати на Гайдука, дозволили зустрітися з матір’ю лише один раз в якомусь старому дерев’яному будинку в Ірпені: мати, ридаючи, кинулась в обійми Джорджа, якого вже не сподівалася побачити в живих, вони, плачучи, згадували Мар’яну, мати проклинала і в усьому винила Гайдука, але Джордж їй нічого не пояснив — як він опинився в Києві й на кого працює; зустріч тривала одну годину, після чого Джорджу сказали, що наступна зустріч — після виконання завдання. Деталей операції «Піцерія» йому не розкрили, хоча пообіцяли, що він матиме можливість помститися за смерть Мар’яни.
Вони зупинилися в мотелі «Касабланка» о 5:25 РМ. Антоніо одразу завалився спати, а Джордж вирішив повечеряти.
Власник мотелю не міг запропонувати Джорджу нічого, крім наперчених картопляних чипсів, і люб’язно пояснив йому, як знайти недорогий ресторан у кварталі нових будинків неподалік. По дорозі Джордж натрапив на магазин квітів «Орхідея» і немовби автоматично, ще не вірячи тому, що грубо порушує обіцянку, дану ним командуванню, і службові інструкції з проведення операції, зайшов у паркий акваріум, сповнений квітами, вдихнув запаморочливий солодкуватий запах тропічних рослин і, вибравши найдорожчий букет орхідей, написав адресу Джованни Россі: ще в Києві увійшов в її електронну пошту, дізнався про неї майже все — що вона розлучилася зі своїм генералом, якого покарали й перевели до транспортної поліції, що Джованна живе тепер у центрі Риму з донькою і працює у Ватикані в поштовому центрі для туристів, де продає сувеніри — золоті монети із зображенням Папи Климента XV, срібні розп’яття Христа, мініатюрні герби Ватикану у вигляді брелоків для ключів, колекцію портретів найвидатніших римських понтифіків та інший дріб’язок.