— Що вам від мене треба?
— Дуже проста річ. Я хочу виступити у вашій програмі й розповісти всю правду.
«Божевільний, — подумала Оксана. — Або провокатор. Воля помер. Все, що каже ця людина, — брехня».
— Я кажу правду.
Незнайомий скинув смердючий мішок, розв’язав і почав щось шукати. Витягнув шматок черствого хліба, знову закинув до мішка, потім знайшов щось і простягнув Оксані. Це була глиняна свистюлька — заяложена, майже чорна.
— Що це?
— Це — сурма віщого Бояна, головного жреця царя Артани.
Він приклав свистюльку до рота й надув щоки. Звук вийшов жалібний, ледь чутний.
— Беріть. Ця сурма врятує Україну. Ви врятуєте. Ви єдина кажете правду.
Вона з відразою взяла заслинену свистюльку.
Незнайомий закинув мішок на плечі.
— Я чекаю запрошення на програму. Прощайте. Тільки свисніть, я прийду. Я живу в Рівному у Лесі.
Відсунувши Оксану вбік й обдавши її смородом безхатька, він повільно, не озираючись, пішов із двору. Дивно, але в цьому дворі не було видно камер спостереження — мабуть, коштів у житлокомунгоспу не вистачило.
Зайшовши всередину дитячого садка, Оксана почула дитячий галас і запахи молока та манної каші. Діти вовтузились біля маленьких шаф, шукаючи свій одяг. Вихователька Варвара Овдіївна — втомлена сорокарічна жінка у білому халаті — побачивши Оксану, одразу почала кричати так, наче знову на Землю впала Велика Темрява.
— Мамо, що ви собі дозволяєте? Ваша дочка знову упісялась. Це що за безобразіє? Простирадло я вам пратиму? В нас не вистачає білизни, а та що є — дрантя запісяне.
Вона взяла зі столу зіжмакане простирадло і жбурнула його Оксані. Та, як була у весняному рожевому легкому платті з золотими нитками, що пронизували його, наче промені сонця, ледве встигла схопити простирадло, не знаючи, куди його сховати. Її Леся злякано зіщулилась коло шафи. Сльози текли по її обличчю.
— І щоб більше вона не пісяла вдень під час сну. Інакше…
— Що інакше? — зблідла Оксана і ткнула виховательку простирадлом в обличчя. Та злякано відсахнулася від цієї телевізійної стерви, багатійки, випещеної задаваки.
— Ви ніколи не упісювалися в дитинстві? — крикнула істерично Оксана, нічого не тямлячи від приниження. — У вас тут холодно, незважаючи на спеку. В туалет зайти не можна, діти бояться… Даєте в обід якусь сечогінну бурду дітям, яку компотом називаєте! А потім дивуєтесь, що діти пісяють.
Вихователька схопила вологе простирадло й почала принижено вибачатися, бо жахнулась, подумавши, що може втратити це місце, і статус державного службовця, і непогану пенсію в майбутньому.
— Вибачте, Оксано Дмитрівно, це непорозуміння… Вибачте, цього більше не буде.
— Мамочко, мамулю, — заплакала Леся. — Я більше не буду. Даю тобі чесне-пречесне слово. Забери мене звідси.
Схопивши Лесю за ручку, не розпитуючи її, як зазвичай, про новини дитячого садка, потягла доньку, задихаючись у паркому повітрі, через парк Шевченка до підземного паркінгу. Треба було повертатися в телецентр на запис програми.
Подумала, що треба було б запросити Варвару Овдіївну на програму, щоб та розповіла всі таємниці дитячого садка. Крадіжку продуктів, відсутність білизни та одноразових простирадл і рушників, ядучий сморід від хлорки, розсипаної великими купами в туалеті, та інші принади щасливого дитинства. І зрозуміла, що ніколи вихователька не скаже правди, побоїться — як бояться казати правду ті, в кого щотижня бере інтерв’ю Оксана, хоча телеглядачам здається, що чують правду, відому всім й всіма замовчувану.
83
Об’єкт, що складався з панцира і залишків Крейди всередині, плюс апаратура життєзабезпечення, отримав кодову назву «Скриня» і з великою обережністю був перевезений до тюрми Національного агентства внутрішньої безпеки на вулиці Володимирській, 33 — цього безсмертного місця перебування всіх репресивних органів за останні сто сорок років, від якого віяло запахом смерті й страждань, і ніякі дезодоранти влади у вигляді санітарно-гігієнічних покращень місць ув’язнення не могли усунути цього стійкого смороду.
Операція з переміщенням Крейди з Сицилії до Києва нагадувала Безпалому історію про гігантську тигрову акулу-людоїда, завбільшки з дев’ять метрів, спійману біля берегів Австралії і доставлену на борт американського авіаносця «Президент Ван Лі»: в телесеріалі GNN детально розповідалося про зусилля науковців і військових урятувати акулу від згубної дії електромагнітних полів, від яких тріщав авіаносець. Акула на прізвисько Сара (хтось пригадав, мабуть, Сару Лу Лейн, віце-президента Конфедерації) уславилась тим, що відкусила ногу знаменитій серфінгістці Мейсі Гемільтон, що не завадило Мейсі стати світовою чемпіонкою з однією ногою. Безпалому запам’яталися всі технічні примудрування — величезний бак, в якому кидалася в різні боки Сара, апаратура для фільтрації води й насичення її киснем, якісь помпи і пристрої стеження, які нагадували прилади моніторингу в реанімаційній палаті.