— Земля, я «Донець-один». «Я Донець-один». У нас проблеми. Нас атакує сарана, — підполковник Костакіс намагався говорити спокійно.
Другий залп ракет нічим не покращив ситуації. Останнє, що побачили Костакіс і Чміль — чорно-золоту хвилю розлючених істот, що обліпили вікна кабіни, від чого всередині запанувала темрява — тільки світилися індикатори приладів; сарана щільною масою вдарила по гвинтах так, що вони розлетілися на шматки: тепер чопер «Ірокез» — автоматизований, озброєний до зубів апарат, що наводив жах на противника, почав каменем падати на землю зі швидкістю пікіруючого бомбардувальника, оточений щільним чорним коконом сарани. І в центрі управління летами в Луганську, і в надзвичайному штабі в Києві почули люті крики підполковника Костакіса:
— Хлопці! Твою мать… я послухав цього мудака, цього курдупеля Чміля, а тепер… Допоможіть моїй сім'ї… Прощайте! Твою мать!
Це були останні слова, що пролунали з гелікоптера, який вибухнув у степу під Краснодоном.
87
Через годину після інформації про загибель чопера з Чмілем і Костакісом до Гайдука з різних міст України-Руси, переважно з південно-східної її частини, почали надходити повідомлення про масові демонстрації мусульман — поки що мирні: сотні тисяч чоловіків у довгих білих одіяннях і чалмах і жінок у хіджабах вирішили зробити вихідний день і подалися до мечетей. Свою роботу припинили базари, маленькі овочеві крамнички й навіть великі торговельні центри, у деяких містах зупинився транспорт і почалися перерви у постачанні харчових продуктів, прибиранні сміття, на будівництвах об’єктів комунальної власності. Шейх Омар почав операцію «Гнів небесний», складовою частиною якої стала операція ФНО «Немезида».
На спеціальній карті-екрані України-Руси виникали все нові й нові зелені точки ісламського мирного повстання, стрімко зростали цифри учасників операції Омара. Карту розгорнули в щойно відкритому кризовому штабі, розміщеному в новому місці — не на Острові чи в Чабанах, — а на Звіринці, під старовинними київськими горами, неподалік від підземного Звіринецького монастиря. Заїхати сюди можна було через вулиці Землянську чи Видубицьку, а ще легше спеціальним підземним тунелем від станції метро «Іван Мазепа» або станції «Катерина Білокур». Надійно схований у товщі гори в залізобетонних лабіринтах, здатних витримати ядерні вибухи, штаб був, по суті, невеличким підземним містом, обладнаним усім необхідним для автономного існування.
Після замаху на Рогульці Гайдук не бачив Палія; міністр оборони лише передзвонив до нього, висловивши глибоке співчуття й обурення з приводу такого звірячого акту й пообіцяв провести силами Особливого відділу МО власне розслідування, знайти й заарештувати учасників і замовників замаху. Розпитував, як почувається Святик, і казав, що Леді приголомшена тим, що сталося, й проплакала всю ніч, дізнавшись про злочин на Рогульці.
«Проплакала від того, що задум зірвався», — зло подумав Гайдук.
Палій весь час перебував у відрядженнях, проводив навчання військ, офіцерські збори, інспектував гарнізони. Забезпечувати порядок у Києві під час Акту Возз’єднання він доручив військовому коменданту Києва генерал-лейтенанту Радживу Лалу, якому Гайдук довіряв повністю, — проте саме в червні Раджив змушений був поїхати до Індії на похорон якогось близького родича. З ліні, недбальства чи байдужості організаційні справи скинули на Управління охорони, яким командував полковник Стригун, й на ІНКОМ (Інститут нових комунікацій), начальник — майор Шпак.
Гайдук через обтяженість справами цих деталей не знав; він ще у травні створив оперативну групу з підготовки Києва до видатної події світового значення на чолі з мером Шморгуном, у складі Назарової, яка відповідала за безпеку в столиці, та інших чиновників, які забезпечували транспортування, харчування, розміщення, медичне і культурне обслуговування учасників цієї події. Назарова дала наказ залучити до акції десять тисяч поліцейських, сил жандармерії та спеціальних антитерористичних загонів і доручила начальнику ІСТАР (Інституту стратегічно-аналітичних розробок) майору Воропаю розробити програми захисту гостей свята. Науково-технологічне керівництво операцією «Київський бастіон» Назарова поклала на Антона Зігеля. До операції залучено було бригаду дронів, які мали забезпечувати спостереження з повітря за натовпами учасників свята.
Але події в Краснодоні значно ускладнили оперативну ситуацію: першим поривом Гайдука було бажання негайно вилетіти до Луганська — особисто очолити боротьбу з «чорним сонцем» — хмарою сарани, яка повільно рухалась у житницю України-Руси, де дозрівав багатий врожай зерна. Але його відсутність у Києві під час Акту Возз’єднання мала б негативні політичні наслідки, викликала б чутки про нестабільність держави, її сповзання до громадянської війни, її улеглість до повзучої ісламської агресії.