— Мамо, мамо, хочу «Кіндер-сюрприз», — почала вимагати Леся, яка знудилася сидіти у візку.
Леся пішла в батька — смаглява й чорноволоса, з тонкими рисами «кавказького», як казали Оксанині друзі, обличчя (в Оксани було типове слов’янське лице). Міцно стуливши тонкі губи, Леся твердо йшла до наміченої цілі — в даному разі до дитячого відділу солодощів та іграшок.
— Лесю, — м’яко сказала Оксана, — знаєш, що людині найпотрібніше?
— «Кіндер-сюрприз».
— Ні. Вода і хліб. Воду ми вже маємо, підемо по хліб.
— Не хочу! — Леся ногами почала бити дротяну стінку візка, привертаючи до себе увагу покупців.
Оксана зітхнула. Так само твердо йшов до мети її колишній чоловік Андрій Хмелько, півзахисник київської футбольної команди «Арсенал», яка стала чемпіоном України-Руси — не в останню чергу завдяки талантам Андрія. Ставши кумиром киян, Хмелько, чорнявий красень на прізвисько Циган, перетворився на справжнього плейбоя, завсідника нічних клубів, героя жовтої преси. Оксана згоряла з сорому, читаючи в інтернеті оповідки про походеньки футболіста, який, купивши собі окрему квартиру, майже не приходив додому. А потім і зовсім зник із Києва, підписавши контракт із лондонським «Арсеналом». Оксана подала на розлучення, чого її чоловік тільки й чекав: лондонський суд надіслав їй документ про розлучення. Андрій негайно скористався свободою й одружився з якоюсь кахектичною шльондрою — третьорядною моделькою, яка негайно примусила Хмелька перейти до футбольного клубу «Galaxy-LA» й переїхати до Лос-Анджелеса; там платили набагато більше, ніж в Європі, а футбол був набагато нижчого рівня, ніж в Англії. Так і зник з Оксаниного життя чорноволосий смаглявий форвард із чарівною усмішкою (тепер рекламував зубну пасту проти пародонтозу).
Не піддаючись на Лесин шантаж і лемент, Оксана покотила візок до відділу хлібобулочних виробів, який вабив покупців запахом свіжовипеченого тіста: поряд із відділом працювала пекарня, з якої жінки в темно-зелений уніформі й синьо-червоних нашийних хустках вивозили в торговельну залу все нові й нові гарячі вироби: тут були і житньо-чорні буханці «кантрі», і пухкі світлі паляниці, й сірі з висівками і кунжутом круглі степові хлібці, й вірменський лаваш, і французькі довгі білосніжні багети, і якісь пласкі коржі з яєчнею всередині, і білоруський селянський хліб, до якого додавався глечик холодного кисляку.
Щоб заспокоїти Лесю, Оксана підійшла до полиць, які ломилися від свіжої солодкої випічки: п’ять сортів круасанів — із шоколадною начинкою і без, деніші з різними — малиновими і зеленими — джемами, хачапурі з білим сиром, здобні пухкі булочки «Царські», хоча насправді це була смакота вбогих радянських часів, арабські медовики і пироги з халвою — і все ще тепле, пахуче, смачне. Леся довго вередувала, розгубившись під тягарем вибору, й нарешті взяла солодкий пончик донат, щедро всипаний маком, і на якийсь час заспокоїлась. Оксана поклала до візка ще гарячий буханець чорного хліба: хоч хліба майже не їла, але піддалася загальному психозу. Подумала, що насушить сухарі. Потім вони з Лесею під'їхали до величезного акваріума, де можна було стояти годинами, спостерігати за життям акули, яка, наче сірий стовбур гладко обтесаної і давно затонулої деревини, лежала нерухомо на дні, не звертаючи уваги на риб’ячий дріб’язок, що вистрибував довкола.
Запахи рибного відділу доповнювали цю ідилію. Оксана ледве себе стримала, щоб не піти туди, де золотом і сріблом виблискували форель, скумбрія, коропи, окуні, щуки, лежали на льодяних подушках вусаті соми і величезні лососі, а норвезькі оселедці та палтус випромінювали такі аромати, що в людей починалася нестримна слинотеча. Оксана майже не вживала солоного і тому, силою волі придушивши в собі рибні бажання, швидко подалася до свого улюбленого фруктового відділу. Побачивши гори зелених яблук «симиренко» і полум’яно-помаранчеві персики, жовті розсипи груш і синьо-лілових слив розміром з кулак дорослої людини, якісь екзотичні, нікому не відомі плоди в спеціальних обгортках — Оксана жахнулася думці, що всього цього багатства може вмить не стати, якщо в країні знову почнеться громадянська війна. Пам’ятала, як кілька років тому, після Вибуху і Великої Темряви, панував голод, як у порожніх магазинах стояли черги озлоблених людей, які чекали, коли «викинуть» черговий товар по картках — гнилу перебрану картоплю чи м’яті зелені помідори, що плавали в каламутному розсолі. Бурхливе відродження, що почалося з 2080 року, принесло в Україну-Русь усі вітчизняні й світові багатства ринку; відкривалися нові торговельні центри, складські приміщення, пекарні, птахокомбінати — й у 2084 році звичною стала картина продуктового благоденства.