Об 11:50 AM на спеціальній трибуні, розміщеній біля пам’ятника княгині Ользі, з’явився Гайдук і члени КОПОР-РАМ — всі у світлих цивільних костюмах, зосереджені й спокійні, наче півтори години тому нічого не сталося. Інформація про події біля Софії була оприлюднена лише пізно ввечері і представлена, як незначний інцидент.
Трьохсоттисячний натовп вірян, що з'їхалися з усіх кінців світу (кожен мав спеціальну перепустку з чипом, в якому містилися детальні персональні дані включно зі складом ДНК), розмістився на великій площі між трьома соборами та прилеглими вулицями, спрямувавши свої погляди на Схід, у бік Дніпра. Ніхто не знав, як розгортатиметься свято, знали лише, що воно буде коротким і триватиме від 12:00 до 1:30 РМ.
О 12-й годині зазвучали куранти Михайлівського Золотоверхого собору й оператори систем безпеки увімкнули електронний захист зони свята: тут не працював мобільний зв’язок, персональні гаджети, неможливим був запуск жодної самонавідної ракети чи постріл снайпера — за цим стежили сотні маленьких розвідувальних дронів, піднятих у повітря, і десять тисяч агентів внутрішньої безпеки, поліції та військ спеціального призначення АТП (антитерористичних підрозділів) «Пантера». Ще ніколи в своїй історії Київ не бачив таких безпрецедентних заходів безпеки.
Здійнявши руки, патріарх Ізидор, вознесений над величезним натовпом, сказав — і голос його, посилений потужними репродукторами, лунав із неба, западаючи в душі тих, хто стояв на київській землі. Патріарх говорив по-українськи та по-англійськи:
— Брати і сестри во Христі! Надійшов день нашого свята, день повернення до наших джерел — до древньої неподільної церкви — єдиного тіла Христового.
Дві тисячі тридцять років тому на гори ці над Дніпром зійшов апостол Андрій Первозваний, учень Христа і рідний брат апостола Петра. Він приніс сюди, на землю київську, спасительське слово святої Євангелії. Це він прорік, що на горах сих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог! Тут апостол Андрій поставив свій хрест, тут заснував він першу християнську церкву Київської Руси-України.
Вдумайтесь у це знамення, брати і сестри! Прозрійте, молю вас!
Ізидор зробив паузу. Відчув зростаючий біль у животі — наче прокотилася спазматична хвиля. Від хвилювання чи з'їв уранці щось недобре? Невже це від ряжанки і полуниць? Пополотнів, подумавши, що з вершин торжества може впасти в багно приниження. Але неприродна тиша глибокої задуми, що охопила натовп, спонукала його подолати біль і раптову слабкість.
— У світі існувала єрусалимська Християнська церква і церква Русі — задовго до заснування Константинопольської церкви. Наш народ одним із перших у Європі отримав істину і одкровення Христове. Недаремно Київ став Єрусалимом святої Русі.
Пригадаймо собі, що Київ, Русь-Україна були хрещені тоді, коли церква наша ще була неподільна, коли християнство ще не зазнало трагедії розколу, розбрату — і ми завжди пам’ятали про це, завжди мріяли про відновлення нашої духовної єдності. І сьогодні, через тисячу тридцять років після блукань і взаємних помилок, Господь Бог подарував нам прозріння і навернув нас на шлях єдності з нашими братами во Христі.
Від імені православної Церкви я прошу наших братів простити нам наші помилки і гріхи, так, як ми прощаємо їм їхні.
Ізидор став на коліна й похилив голову в глибокій задумі. Потім повільно піднявся, спираючись на патерицю.
Гайдук згадав, як важко створювався справжній сценарій свята: треба було не тільки зберегти таємницю (бо для розробки фальшивого сценарію, сценарію-приманки, також була скликана група релігійних і державних чиновників, робота якої була оточена суворою таємницею), але і узгодити всі деталі церемонії з патріархом Ізидором та представником Папи кардиналом Монті. Технічно-безпековий бік справи забезпечував Антон Зігель.
— Брати і сестри, — продовжував Ізидор, — маю для вас благу вість. Як щойно мене поінформувало військове керівництво, в південних степах нашої улюбленої Батьківщини одержано рішучу перемогу над підступним ворогом — хмарою бойової, керованої здаля сарани, посланої сином Сатани — шейхом Омаром. Мир прийшов на нашу землю, і приніс його нам Ісус Христос.
Вигуки радості тисяч людей, що зачаровано дивилися на штучні сонця, які золотом виблискували над древньою землею, посилили репродуктори; на великих екранах, розставлених по периметру площі й в усіх людних місцях Києва, досвідчені TV-режисери вихопили щасливі обличчя тих, хто прийшов на це свято. Разом з українськими в студії на Сирці працювали професіонали ватиканського телебачення, які миттєво відбирали хвилюючі картинки: старенька бабуся у вишиваній блузці, народжена на початку століття, плаче від радості, бо пережила три війни і Велику Темряву; вона плаче не від свята Возз’єднання, а від того, що жива, що бачить сонце, послане Богом, і що її внук повернеться з Півдня, де закінчилися бої; малий білявий дворічний опецьок — наче жива реклама дитячих вітамінних сумішей — сміється, мружачи світлі очі; черниця з Нігерії хреститься ледь помітно, і очі її повні сліз; молоді японці — хлопець і дівчина — цілуються, сповнені щастя. Ці та інші картинки летять по всьому світу — туди, де півтора мільярда глядачів дивляться програму з Києва. Мало хто знає, що час церемонії Возз’єднання перенесли на дві години пізніше не з міркувань безпеки, а на вимогу телекомпаній — щоб рано-вранці це диво побачили на американському континенті.