Гайдук спостерігає за іншим екраном — не першого каналу і Ватиканського TV, а за планшетом, який тримає перед ним його охоронець: Троянко розповідає про закінчення битви під Святодухівкою. Показує, як палають під залпами вогнеметів чорні гори сарани: дим здійнявся високо над степом, так, що сонця не видно. «Ящірки», оточивши Махновське море, спалюють залишки сарани, пробивають проходи в завалах обгорілих тварюк, знищуючи навколо себе все, що ворушиться, не залишаючи нічого живого. Потім оператори армійського телебачення перемикають свої камери на інші об’єкти: показують колону, що розтяглася по степу, оточена вершниками в камуфляжних халатах і зелених чалмах: це яничари Селім-хана женуть в ясир, в кримські степи мусульман — переважно новонавернених українців і росіян, — хльостають їх по плечах гарапниками, і кожен такий удар означає Гайдукову поразку. Знає, які пісні-прокляття складуть про нього нові кримські невільники.
Наче крізь сон Гайдук почув голос Папи Климента, який мовив по-італійськи, по-англійськи та по-словацьки:
— Перед тим як приїхати сюди, я побував у Криму, в каменоломнях Інкермана, де майже дві тисячі років тому був ув’язнений і помер четвертий Папа Римський, мій тезка Климент Перший, засланий на каторгу з Рима. Це він знайшов сліди апостола Андрія Первозваного в Криму. Климент не тільки хрестив у Криму тих, хто працював поряд із ним, але і знайшов джерело води. Тієї Святої води, без якої неможливе ні тілесне, ні духовне життя.
Це вода від Бога, бо саме Бог є Життям і джерелом життя. Недаремно Бог подарував нам перемогу над ворогами християнства саме в цей день, коли ми укладаємо Акт Возз’єднання.
Я благаю Ісуса Христа простити гріхи наші, що скоїли ми супроти братів наших на Сході, і прощаю їм їхні гріхи. Благослови, Господь, цю землю і цих людей, спаси нас грішних і помилуй. Переконаний, що саме з Києва об’єднане християнство починає новий етап своєї історії. Сьогодні ми з вами стали сильнішими і мудрішими, бо ми повернулися до першоджерел християнства — до Сина Божого Христа, апостолів Петра, Павла, Андрія, до їхнього вчення любові та милосердя…
Знову, як тоді в Римі, коли врятував він свою колишню кохану Катарину Прокопчакову, Папа відчув нестерпну київську спеку, неспокій, бо чув уранці постріли, й піт знову заливав йому обличчя, і він подумав, як жахливо виглядає на екранах усього світу. Пригадав сусіда, старого м’ясника Швайгера, який постійно витирав рушником лискучу від поту червону пику, — а рушник завжди був заяложений — і Климентові XV схотілося мати такий самий рушник тут, у Києві. Й він пошкодував, що не послухав поради свого лікаря — побризкати обличчя спеціальним препаратом, що блокує дію потових залоз.
Він не знав, що згодом коментатори оголосять, що під час Акту Возз’єднання Папа плакав, омиваючи лице потоками сліз, а Патріарх, навпаки, був блідий, одуховлений і тремтів, наче на морозі.
Нарешті ієрархи обійнялися і тричі — всупереч ватиканському протоколу — міцно розцілувалися. Підійшли до невеличкого столика, вкритого вишиваними рушниками, й підписали Акт Возз’єднання. Хор гримнув могутню величальну Бортнянського «Многая літа». Урочиста процесія представників християнських церков зі ста сімнадцяти країн світу на чолі з Папою Римським Климентом і Патріархом України-Руси Ізидором почала повільно рухатися до Софійського собору, де мав відбутися спільний молебень.
98
Палій бачив усе: як «ящірка» вихопилася на Софійський майдан, як, вбиваючи поліцейських з очеплення та випадкових перехожих, вона стрибнула на дзвіницю. В нього серце стислося від жаху, коли уявив, що може накоїти така броньова машина, якщо відкриє ракетний вогонь чи вивергне з себе на двісті метрів потік полум’я, який перетворить довкілля в попіл.