Офіцер зробив спробу повернутися до мінівена.
— Стривайте.
Вона давно чекала цієї хвилини, підготувавши довгий список запитань і вивчивши його напам’ять, — і ось тепер, коли була за крок до здійснення свого проекту, який приносив їй міжнародну славу — бо нікому ще не вдалося взяти розлоге інтерв’ю в тирана, який, ставши переможцем, ще більше замкнувся в собі, не підпускав до себе журналістів, не виступав з обіцянками, не намагався використати недавні події з саморекламною чи пропагандистською метою і знову, як і перед війною з Омаром та святом Возз’єднання, став малопомітним в інформаційному просторі — і ось тепер вона розгубилася, зморозила щось не те й могла втратити свій журналістській шанс, що випадає раз у житті.
— Як вас звуть?
— Капітан Джордж Безпалий. Ад’ютант генерала Гайдука.
— Пане Безпалий, ви вважаєте правильним лякати жінку з дитиною своєю тюремною каретою, замість того…
— Вибачте, будь ласка, — почервонів Безпалий, — не подумав. Хотів як краще…
Тепер він видався їй симпатичним бовдуром.
— Передайте, що я дякую за запрошення і обов’язково буду.
— Я заїду завтра за вами. Можете взяти з собою дочку. Як тебе звати?
— Леся, — визирнула мала з-за мами. — А «Кіндер-сюрприз» буде?
— Буде, буде, — запевнив Безпалий. — Вибачте ще раз. До завтра. Ви не хвилюйтесь, там усе буде. Камери. Звук. І багато «Кіндер-сюрпризів».
Він швидко сів у мінівен і поїхав у напрямку вулиці Толстого.
100
Я передчував, що це станеться. Тільки не знав — коли? Той спечний день п’ятниці 21 липня став для мене катастрофою: увечері до нас прийшла якась фіфа, тиха і лагідна змія, яка вповзла в наш дім не одна, а з малою чорною мавпою на ім’я Леся. Треба було побачити, як засвітився тато, коли ця парочка увійшла до їдальні, де висів портрет матінки Олі. Ні, зовні він залишився замкненим, як завжди — тільки поцілував руку тій мимрі, але навколо нього виникло таке світло, що осявало кімнату так, що й свічки не були потрібні. Ця мимра, щоб підластитися до мене, подарувала мені круту гру «Останній герой-ІХ» (і звідки вона дізналася, що це моя улюблена?), погладила мене по голові й назвала себе Оксаною. На ній було якесь скромне темне плаття, яке наче було схоже на найдорожче вбрання топ-моделі, але не це головне! Головне, що ця Оксана, коли тато поцілував їй руку, раптом також засвітилася, як люстра в Будинку офіцерів. Ніхто, крім мене, цього не помітив. За стіл, святково прикрашений, як для прийняття якогось глави держави, сіли ми з татом, навпроти — мимра та її мавпа, збоку — Віра Іванівна в незмінному чорному платті з білим мереживним комірцем. Тато підняв перший тост — ох-ох! — за дітей, і та мимра Оксана ледь пригубила вино й більше не пила: сказала, що не п’є під час роботи над програмою. І тато, замість того щоб поставити перед собою віскі й добре прикластися до свого улюбленого пійла, також покірливо відставив бокал із червоним вином. Яка ганьба!
Тут я вирішив показати клас цим залітним пташкам і почав злизувати червоні ікринки з поверхні бутерброда й вимастив маслом свій ніс, потім виделкою спробував хлебтати борщ, потім кинув пиріжок із капустою на підлогу й заліз під стіл і смикнув мавпочку Лесю за ногу. Леся пирснула від сміху, дивлячись на всі мої випєндряжі, й закашлялася, чим викликала мій регіт. Бідна Віра Іванівна позеленіла від злості й від неможливості гримнути на мене при татові. Зате тато показав себе перед гостями в усій своїй тиранській красі: заліпив мені потиличник і сказав, що виведе мене за вухо з-за столу. Якби жива була мама Оля, він ніколи так не вчинив би: тільки мама мала право карати мене. Після батькових репресій (побачили б ви, як задоволено хихотіла ця мавпочка Леся) за столом запанувала тиша, бо ця журналістка Оксана трималася дуже скуто, навіть світло, що його вона випромінювала, пригасло, а тато поскаржився їй, що на мене не має часу (а чому ж на НЕЇ є час?) і що я росту сам по собі, незважаючи на зусилля Віри Іванівни й Василя. Потім принесли морозиво, і Леся зарюмсала, бо мати їй не дозволила, боялася застуди (в таку спеку!), і тоді я — не знаю чому — зробив героїчний жест і також відмовився від своєї порції шоколадно-ванільного морозива зі свіжими трускавками. Віра Іванівна не повірила своїм очам, коли побачила таке самозречення. Взамін морозива нам принесли шоколадні цукерки зі сливами всередині, і я вибрав найбільшу, прикрашену рожевим кремом, і дав Лесі. Бо мені шкода її стало, коли їй заборонили їсти морозиво. Леся манірно, наче принцеса, нахилила голову й глянула спідлоба на мене дивно — я вперше зустрівся з таким поглядом. Очі в неї були дуже гарні. Вона була в рожевому, з малими блакитними метеликами платті, білих шкарпетках і чорних лакованих черевичках. Я добре розгледів їх під столом.