У цю мить щось спалахнуло — це батько зробив перше фото в моєму житті: я побачив його обличчя, прикрите маскою, його темні очі, в яких світилися біль, страждання й щастя. Навколо операційного столу скупчилися ще якісь люди, я бачив лише їхні очі, ще не знаючи, хто вони, не розуміючи, чому вони не відводять своїх безсоромних поглядів від мене й матінки — бо побачили нас, мабуть, у мить нашого приниження, мого розлучення з матінкою назавжди.
Мене тісно спеленали в якісь ганчірки й кинули напризволяще, забравши від матусі. Страждання мої були невимовні, бо ціна так званого самостійного, окремого від матусі життя виявилася занадто високою, неприйнятною спочатку для мене. Тільки повернення до матусі, коли ці потвори в зелених халатах і білих масках приносили мене до її палати і я припадав до її грудей, давало мені коротке відчуття щастя в цьому ворожому мені світі.
Саме тоді, коли мама Оля була поряд зі мною й віддавала мені залишки свого життя, прийшла до мене та дивна, страшна у своїй позачасовій викривленості й ненормальності здатність бачити майбутнє. Ніхто цього не знає і не повинен здогадуватись — ні мати, ні батько, ніхто — бо тоді мені загрожуватиме смертельна небезпека. Звичайно, спочатку я ще цього не розумів, більше того — я думав спершу, що це відчуття майбутнього — прозріння — притаманне кожній людині. Але дуже швидко я зрозумів, що зі мною не все гаразд, що трапилась якась мутація, якась поломка свідомості, спрямованої у нормальних людей у минуле, позаминуле, у спогади птахів, плазунів і рослин, але майже ніколи — у майбутнє. Згодом, в одній із розмов батька з патріархом Ізидором я почув, що таких людей називають пророками і що доля їхня завжди страшна: пророцтва збуваються, але майже завжди пророків убивають, розтерзують, як протиприродних потвор — трикрилих птахів чи двоголових телят. Слухаючи ту розмову про сумну долю пророків, я зрозумів, що вони нікому не потрібні — бо ніхто не хоче знати, яке майбутнє йому роковано. Ні люди, ні країни. Ця таємниця належить тільки Богу, казав Ізидор.
Після того випадку я ще раз поклявся приховати від усіх цей небезпечний дар, швидше не дар, а кару, бо ті картини, що час від часу бачив я, були впереваж сумні, часто незрозумілі, чаїли в собі небезпеку; особливо страшними для мене були видіння, в яких у небі повільно літали, виблискуючи сталевими гранями, пласкі, вертикально поставлені гігантські апарати, які називав я «літаючими вежами», не розуміючи їхнього призначення. Іноді з’являлися у моїх видіннях люди, які оточували батька, і те, що відкривалося мені, було таке жахливе, що я намагався не думати про побачене, забути якнайшвидше те, чому ніхто не повірив би, якби я спробував розповісти. Рятувала мене не стільки моя обережність, обітниця чи страх, скільки те, що до трьох років, до смерті моєї матусі, я майже не говорив. Все розумів, а говорити було ліньки. Вони все одно не повірили б, якби я сказав їм, що знаю, розумію, бачу і передчуваю. Я залишався для них нормальною, тихою, милою дитинкою, трохи мовчазною, зате завжди усміхненою.
Востаннє ми відзначали мій день народження разом із мамою і татом 6 січня 2083 року. Мама вже не могла ходити, її привезли на візку, вона ледве тримала на колінах торт із трьома свічками.
— Святику, задуй свічки, синочку, — попросила матуся, а я злякався, подумав, що якщо згаснуть свічки — згасне матусине життя. Бо таке видиво бачив я ще два роки тому, коли мама ще ходила, сміялася, бавилася зі мною, лаялася з татом — і тато вірив, що матуся одужає, що найкращі закордонні ліки, які давав мамі Олі професор Поліщук, подіють, зупинять хворобу. Тоді мені привидився день яскравий і сонячний і святковий торт із трьома свічками (мама казала «святиковий торт») на маминих колінах, її майже безсилі старечі руки, якими вона намагалася тримати той торт; і коли набрав повітря до легенів, коли подув щосили, відкопиливши губи, запала темрява, наче хтось вимкнув раптово освітлення, перетворив день на ніч — і та ніч поглинула маму, забрала її назавжди, й від того часу я жив в очікуванні темряви, знаючи, що трапиться, коли мені виповниться три роки.