Ще довго темними водами Каховського моря повільно пливли на південь риб’ячі тіла, обернені до неба білими черевами.
29
Друга сепаратична криза вибухнула в 2082 році. Навесні у Львові новообраний парламент Галицької землі — Народна Рада — проголосив створення Західноукраїнської Держави (ЗУД) й вихід її зі складу конфедерації Україна-Русь. Невдовзі до цього рішення приєднався парламент Волинсько-Поліської землі. Ніякі вмовляння і погрози військового генерал-губернатора щодо неприпустимості порушення конфедеративного Договору, малої Конституції України-Руси, прийнятої ще за часів Президента Волі, та законів воєнного стану, запроваджених КОПОР-РАМом, не вплинули на розкольників.
Гайдук відкинув пропозицію військового губернатора Галичини генерал-майора Грома — силами трьох десантних бригад заарештувати та інтернувати членів Народної Ради, запровадити в Галичині комендантську годину й силовим шляхом відновити владу київського військового режиму.
Гайдук прилетів до Львова на бойовій «черепасі» 001, яка здійснила посадку на яворівському полігоні ОГБ, що носив назву «Мир і безпека» і тому вдень і вночі здригався від вибухів снарядів із лазерним наведенням, керованих протитанкових ракет і ревища нової таємної зброї, яку випробовували тут. Щоправда, під час приземлення Гайдука на полігоні панувала тиша. Зустрічав Координатора генерал-майор Грім — той самий, який колись врятував Гайдука, знайшовши «черепаху» 002 неподалік гори Пивихи.[6]
Панас Васильович Грім подобався Гайдуку: небагатослівний, повільно-обережний, немовби пасічник біля вулика, спостережливий і водночас рішучий, він чимось нагадував Гайдуку колишнього міністра оборони гетьманських часів Прядка. І тепер майже панічна реакція Грома на львівські події стурбувала Гайдука: на пустопорожні індепендистські декларації, що час від часу лунали з боку галицьких кав’ярень, Грім так не реагував.
Вони, не заходячи до дерев’яних штабних приміщень, з яких ще не вивітрився зимовий запах сирої порожнечі, пішли вздовж Алеї Слави.
— Вибачте, Ігорю Петровичу, що не втримав ситуацію під контролем, — понуро дивлячись під ноги, доповідав Грім. — Мене інформували наші розвідники, що готується щось погане, але я не повірив. — Він підняв голову й подивився Гайдукові у вічі: — Беру вину повністю на себе й прошу звільнити мене з посади генерал-губернатора. Тут такий гадючник, а я… не політик я, Ігорю Петровичу. Я тут чужий.
Гайдук зупинився, ніби щойно відчув незвичну тишу на полігоні. Метрах у десяти за ними зупинилися офіцери, що супроводжували Координатора, та охоронці.
— Не поспішайте, Панасе Васильовичу. Ми всі не політики. Я вам повністю довіряю… Це, швидше, моя провина. Переоцінив патріотизм галичан і недооцінив їхню егоїстичну самозалюбленість. Ви не знаєте, де перебуває генерал Кшиштоф Самсонович?
— Звичайно, знаю. Він неподалік, у Ярославі. Спостерігає за нашими подіями. Чекає, як…
Гайдук покликав до себе офіцера зв’язку з невеличким чорним ранцем на спині та довгою, наче спінінг, антеною й наказав організувати розмову з Самсоновичем. Негайно.
Через п’ять хвилин офіцер подав трубку Гайдуку.
— Розмова йде через наш супутник, фільтрується, і визначити ваше місцерозташування неможливо, — козирнув офіцер.
Гайдук почув голос генерала броні Самсоновича, Військового коменданта Речі Посполитої.
— Panie Komendancie, mowi general Hajduk. Jestem na poligonie Jaworowskim.
— le, — відповів Самсонович. — Nasz satelita obserwoje wlanie poligon Jaworowski.
Гайдук спитав, що Самсонович думає про події у Львові. Той після певного розмислу сказав, що керівництво Польщі — вірної союзниці України, дуже стурбоване тим, що відбувається в Галичині й на Волині. Ці події можуть зламати стратегічний баланс у Центрально-Східній Європі, так потрібний перед лицем загроз з боку «Глобального джихаду».
Гайдук спитав, чи правдивими є чутки, що певні політичні сили в Польщі хочуть використати цю ситуацію для встановлення польського контролю над Галичиною і Волинню?
Після задумливої паузи (Гайдук уявив, як Самсонович розгладжує свої пишні вуса а-ля Пілсудський) пан Комендант РП запевнив Гайдука, що про це не може бути мови, навіть якщо Народна Рада звернеться до Польщі з проханням про приєднання до цієї країни.
— , — завершив розмову Самсонович.