— Прошу всіх сідати. Починаємо роботу. Всі отримали необхідні документи? — спитав Гайдук.
— Так. Іго… Петр…чу… Так… — почулися різнобійні голоси, наче хор розминався.
«Скоро вони казатимуть „батьку“, — з відразою подумав Гайдук. — Як казали Гетьману, перш ніж зрадили його».
— Хочу почати з того, чого нема в порядку денному, — мовив Гайдук, відчуваючи, як повертається біль у спині. «Доведеться ковтати „Ексвил“ — так, щоб ніхто не побачив», — подумав він. — Відбуваються конфіденційні переговори між Патріархом України-Руси владикою Ізидором та Римським Папою Климентом XV щодо проголошення влітку в Києві Акту Возз’єднання християн світу, передовсім православних і католиків. Хотів би почути ваше ставлення до цього.
Всі мовчали, очікуючи, мабуть, що спочатку Гайдук висловить свою позицію.
— Я чекаю, — сказав він тоном учителя математики, що призначив неочікувану контрольну.
— Дозвольте? — різко, як завжди, підвівся Малахов — «інспектор Кварк» — перший віце-голова Ради менеджерів, президент концерну «Чорнобиль-30». — Хочу спитати вас, Ігорю Петровичу, з якого це часу ми, секулярна держава, де церква відділена від держави, вирішуємо суто релігійні справи? Чи це правильно?
— Це правильно, — відповів Гайдук так, що всі присутні зрозуміли його позицію й багатьом від того стало легше. Не треба мучитись, вагатися.
Йому здалося, що Кварк змізернів, а його шкіра набула жовтуватого відтінку — чи від поїздки до Коста-Рики, чи від негараздів із печінковим трактом. Погляд був сумний.
Кварк вперто стояв — його місце було в першому ряду за окремим столиком.
Голос його звучав різко і наполегливо:
— Я атеїст. Не православний, не католик, не юдей. Я поважаю віруючих, але не хочу брати участі в якихось незрозумілих мені екуменічних актах. Це не справа держави.
«Ще добре, що він не спитав, хто їздив до Риму, — подумав Гайдук, бо їздив туди інкогніто, як професор Духовної академії Василь Семенович Петренко, улюблений двійник Гайдука. Так було домовлено з Папою. — Чому Кварку так хочеться пити з мене кров? Адже він усе добре розуміє».
— Сподіваюсь, що ви, Миколо Михайловичу, хоч і атеїст, добре розумієте суть справи. Йдеться не про нашу конфесійну належність. У ситуації, коли Омар аль-Бакр і «Глобальний джихад» проголосили тотальну різанину християн — я не кажу вже про юдеїв — ми, наш народ, повинні самовизначитись. Нас уже не питають, хто ми — українці, росіяни, поляки, молдавани? Нас хочуть знищити тільки за те, що ми хрещені, незалежно від того, чи ми віруємо, чи ні. Це навіть не расизм. Це крок уперед порівняно з Гітлером і Сталіним. Це зветься Христоцид. От ви, Миколо Михайловичу. Приходять до вас джихадисти й питають — ти хто? Що ви скажете їм?
— Що я — людина, — кинув сердито Малахов, все ще стоячи, спершись на стіл сухими кулаками. — Я категорично проти втягування держави в справи християнства, яке переживає глибоку кризу.
— Ви сідайте… людино, — сказав Гайдук, дивуючись незрозумілій ворожій впертості Малахова, від якого саме сьогодні чекав підтримки. Вирішив найближчим часом побачитись із ним і поговорити по душах. І продовжив голосно: — Я ставлю питання інакше. Чи ми, керівництво держави, підтримаємо підписання історичного Акту Возз’єднання християн світу під час святкування в Києві річниці нашого хрещення? Маю на увазі всі геополітичні та безпекові аспекти. Пояснювальна записка є у ваших лептопах. Увімкніть монітори.
Побачив, як блакитне сяйво змінило тональність облич присутніх.
Малахов не вгавав:
— Як я розумію, «Джихад» є новим втіленням Чорної Орди. Так би мовити — той самий вид зброї, тільки модифікований. Більш небезпечний. Тому замість релігійних справ пропоную обговорити стратегічно-оборонні питання підготовки до можливих бойових дій, поки джихадисти сюди не прийшли.
— Вони вже тут, — пролунав спокійний жіночий голос. Всі озирнулися. Це була двозірковий генерал Алла Миколаївна Назарова — колишній начальник Сьомого управління ВІРУ, а нині директор Національного агентства внутрішньої безпеки. Мало хто в державі знав її в обличчя, а ті, що зустрічалися з нею, не могли повірити, що ця сіренька мишка, яка нагадувала добру бабусю з реклами дитячих каш, керувала могутньою й розгалуженою спецслужбою країни. Була вона сива — волосся принципово не фарбувала, хірургічних підтяжок обличчя не робила, косметики не вживала, і все ж — завжди залишалася не по-старечому енергійною, свіжою, з проникливим поглядом сірих очей. Носила старовинного крою костюмчики мишастого кольору — в генеральській уніформі її ніхто не бачив, хіба що Гайдук, коли вручав їй зірочки до погон.