Леді була схильна до певного цинізму своїх тверджень, граючи роль старшої, досвідченішої Олиної сестри, хоча народилася всього на два роки раніше за Олю; улюбленою приказкою Леді було «Все починається з кохання, а закінчується гінекологією», хоча це ніяк не стосувалося її. У неї все обмежувалося сексом без кохання й без гінекології. Вона ніяк не могла завагітніти, хоча Палій дуже хотів, й позаздрила Олі, коли та стала чекати Святика. Невідомо чому Олина хвороба, яку старанно приховували навіть від близького до Гайдука кола співробітників, породила в Леді хворобливу ніжність до подруги, щось подібне до солодкого екстазу. Ніхто, звичайно, цього не знав, і навіть сама Леді не розуміла, що з нею коїться.
…Сталося це рік тому, того вечора, 24 лютого 2083 року, коли похмуро, як у тяжкому сні, відзначали сороковини від дня Олиної смерті: вранці побували на могилі, потім відправили службу в Софійському соборі (Ізидор у чорній рясі ченця казав Гайдуку якісь безсилі слова), а увечері зібралися за вбогим поминальним столом — Віра Іванівна приготувала коливо — рис із родзинками, спекла пиріжки з капустою та картоплею, поставила оселедець з покраяною цибулею, квашені огірки та гарячу рибу з гречкою; на місці, де завжди сиділа Оля, стояла склянка з водою (алкоголю на столі не було) й шматок чорного хліба. За столом сиділи Гайдук — неголений і жорсткий, як житній сухар, Віра Іванівна в чорній хустці, Святик, професор Поліщук і начальник медслужби генерал Яків Гальперин, полковник Чміль і Леді Палій; її чоловік, міністр оборони, був відсутній, бо перебував у Будапешті на нараді міністрів оборони Організації Глобальної Безпеки.
Гайдук не слухав нікого — не чув спогадів про Олю, всіх отих байок про її душу, яка саме зараз відлітає з їхньої домівки в далеку подорож; десь далеко, по поверхні того бар’єра, яким відгородив своє горе від усіх співчувальників, ковзнули слова Леди, яка поклялася ніколи не зрадити пам’ять найближчої подруги й завжди опікуватися Святиком. Чорне волосся Леді було перехоплене ззаду чорним бантом, а чорна шовкова блузка, розстібнута на два верхніх гудзики, відкривала її довгу, сліпучо білу шию.
Після вечері всі, як по команді, вийшли з-за столу й розійшлися; Віра Іванівна пішла вкладати до сну Святика. У кімнаті залишилися Леда і Гайдук. Леда підійшла ззаду, притулилася до нього — він відчув плечима теплий притиск її грудей, поклала руки йому на груди (вона ніжно пестила його соски) й почала цілувати голову, шепочучи: «Бідний ти мій, як я тобі співчуваю… як я хочу тобі допомогти… забрати хоч на хвилинку горе… перед смертю Оля просила мене не кидати тебе, допомогти вибратись із цієї біди… Сиди тихо, заплющ очі… тобі буде добре… буде добре… Тільки сиди спокійно… а потім заснеш».
Останні півтора місяця він ніяк не міг зігрітися, наче це його поклали у мерзлу землю; тепер зі здивуванням помітив, що йому стало тепло, наче випив склянку віскі; Леді легко відсунула його стілець від столу й стала перед ним на коліна, почавши спритно розстібувати штани. Він, ще не отямившись від раптовості подій, в яких не відігравав ніякої ролі, а почувався, як паралізований інвалід на візку, відчув, як Ледине волосся гарячою хвилею лягло там, де… Найбільш гидким, таким, чого не простив ні собі, ні Леді, стало те, що в ньому нестримно, неконтрольовано, незважаючи на тугу й відчай, зростало, відчувши вологий і ніжний доторк її уст, бажання піти до кінця, скінчити все переможним, незупинним вибризком… Глянув на портрет Олі, що стояв перед склянкою з водою — йому здалося, що вона з іронічною зацікавленістю спостерігає за таємним процесом швидкого, навіть за мірками XXI століття, повернення до життя в його оральних формах невтішного вдівця та найближчої подруги небіжчиці.
Він наче почув Олині слова: «Пане генерале, пане генерале, як я рада за вас, за ваш всепереможний сексуальний потяг до життя. Прийміть мої вітання й перекажіть їх Леді».
Він вчепився обома руками в Ледине волосся, ледь відтягнувши її голову, й скочив на ноги. Побачив злякане обличчя половецької князівни, її розтулені вологі вуста, розстібнуту до спідниці блузку й відкриті груди з темно-коричневими сосками (ніколи не думав, що в неї такі великі й контрастні ці зони смоктання) — Леда ще розгублено стояла на колінах, а він, важко дихаючи, відступив від столу, затягнув зіпер на брюках і сказав тихо: