Пацієнтки не звернули щонайменшої уваги на відвідувачів. Гайдук хотів одразу підійти до матері, обійняти її, впасти на коліна, наче блудний син, поцілувати її руку, покаятись, що так пізно знайшов її, але лікар дав застережливий знак, і Гайдук, ступивши один крок до ліжка, зупинився.
читала мати, звертаючись до своєї сусідки, —
Мамина сусідка тоненьким старечим голоском, наче співали вони дуетом, декламувала щось інше:
Мати, заглиблена в книжку, продовжувала сумно:
На що сусідка радісно защебетала:
Гайдук не міг витримати більше і гукнув:
— Мамо!
Марія Юзефівна здивовано відірвалася від книжки і довго вдивлялася в сина. «Божа кульбаба» гнівно поглянула на порушника спокою і, жбурнувши книжку на тумбочку, велично вийшла з палати.
Гайдук відчув запах старості, змішаний з ароматом парфумів та лікувальним димом електронної цигарки.
Нарешті мати розцвіла, підвелася й зробила крок назустріч Гайдуку.
— Петре… це ти? — спитала по-українськи.
Лікар і Чміль вийшли у коридор.
— Це я, мамо. Твій син Ігор.
— Де ти був, Петре? Все на роботі, на роботі. Я так тебе чекала… А де Ігор? Ще в школі? А Катерина? Як вона після кашлюку? Одужала? Як добре, що ти не віддав її до лікарні… Якби ти знав, як тут погано… Ліки такі гіркі… Стривай, Петре, я хочу представити тебе моїй подрузі.
Мати тільки тепер зауважила, що сусідки немає.
— А де ж вона? Знаєш, Петре, я нею дуже пишаюсь, — притишила голос Марія Юзефівна, таємничо дивлячись повз Гайдука. — Знаєш, хто вона?
— Хто, мамо?
— Це сама Віслава Шимборська. Нобелівська лауреатка.
— Мамо, Віслава Шимборська давно…
— Петре, ти ніколи нічого не розумів у поезії, — розчаровано ворухнулася мати, знову сідаючи на ліжко.
Він сів на стілець, на якому щойно мостилася померла поетка — або її тінь.
— Як почуваєшся, мамо? Я заберу тебе звідси.
Мати здивовано знизала плечима:
— Забереш? Мене неможливо звідси забрати. Хіба забирають з неба?
— Але, мамо, твій дім у Києві.
Лагідна усмішка примирення освітила її обличчя.
— Петре, я з ним, — вона подивилась на стіну, на якій висіло дерев’яне розп’яття Христа. — Звідси не повертаються… Я рада, Петре, що ти прийшов. Бо завжди хотіла тебе спитати щось дуже важливе… Стривай, зараз згадаю.
Вона заплющила очі й довго сиділа так, ледве похитуючись на ліжку, наче молилася. Потім глянула на нього уважно, наче впізнала. І спитала:
— Війна вже скінчилася?
Від цього погляду Гайдукові стало невимовно соромно, і він заплакав, закривши обличчя руками, схлипуючи, як дитина, знаючи, що ніколи не відмолить своїх гріхів перед матір’ю, батьком, Олею, перед самим собою, перед тими, хто загинув з його вини і ще загине.
Мати тихо підійшла до нього і поклала легку долоню на його голову.
— Не треба, Петре. В нас діти. Нам треба їх рятувати. Ігоря і Катерину. Я буду молитися за них і за тебе. А тепер іди. Я дуже втомилася. А мені ще треба вчити напам’ять вірш Шимборської «Щасливе кохання». Адже в нас було щасливе кохання, чи не так, Петре?
Залишивши квіти і подарунки, привезені з Києва, давши лікарю Войчишину (це був племінник Романа Войчишина) велику суму злотих на ліки, продукти й опіку матері (помічник Самсоновича майор Поремба запевнив Гайдука, що військова адміністрація Шльонська оточить пані Марію Гороль-Гайдук найпильнішою увагою), Гайдук тієї ночі виїхав назад до аеропорту Катовіце-Пижовіце. Цілуючи матір, знав, що бачить її востаннє. Згадав, але запізно, що так і не сказав мамі, що зустрічався з Христом.
10
Такі зачудовані собою
хіба щось здивувати нас більше може?
Ні веселка вночі. Ні на снігу метелик.
А коли засинаємо, уві сні бачимо розлуку.