— Придивіться до равликів, — сказав Учитель. — Ті, що лежали в траві ліворуч, хочуть переповзти на правий бік доріжки, де на них чекає така сама трава. Ті, що були з правого боку, щосили намагаються дістатися лівого берега. Для них доріжка — як Атлантичний океан. Равлики думають, що вони — Колумби, що їхні каравели перетинають океан. І тоді з’являєтесь ви і своїми важкими черевиками розчавлюєте равликів, наче грізні й анонімні боги; невдахи не розуміють, чому і за що спіткала їх така кара. Так само, коли вас на шляху до влади знищує якась небесна сила — це відбувається на позір безглуздо й алогічно. Але не забуваймо, що наймудріші равлики або зовсім не перетинають доріжки, або переповзають її, коли по ній ніхто не ходить. Такі виграють.
Слухачі мовчки розмірковували над долею равликів і своєю долею, яку будь-якої миті може розплющити важкий чобіт якогось потворного божества.
— А тепер перейдімо до наступної теми, — продовжував Учитель, скидаючи чорну академічну шапочку, бо стало навіть гаряче і на його чолі виступили крапельки поту. Навколишні гори карбувалися в усій їхній величі, хоча долини ще ховалися в ранкових сутінках.
Витерши червоною хусткою чоло, Вчитель назвав тему твору, що його повинні написати слухачі: ЖІНКА І ВЛАДА.
— Тільки не здумайте відбутися тривіальними думками про роль (Єкатерини Медічі, Маргарет Тетчер чи Індіри Голембієвської або оповідками про сексуальні пригоди Катерини Великої. Не треба також цитувати ті сторінки щоденника Льва Толстого, де він пише, що замість голови в жінок статевий орган. Усім відомо, що це так, але це не знімає проблеми. Врахуйте також, що війна ісламу за вселенське панування — це боротьба за владу чоловіка над жінкою. Від того, чим скінчиться ця боротьба, залежить доля чоловіків на землі та їхньої влади.
Він зняв окуляри й акуратно протер їх тією самою червоною зім’ятою хустинкою, що протирав нею чоло. Слухачі подумали, що Вчителя справді хвилює ця невичерпна тема. Тільки надвечір, коли долини вже занурилися в темряву, а вершечки гір ще світилися, підзолочені сонячним промінням, один зі слухачів на ймення Зозо розповів їм історію, яку Вчитель визнав найкращою. Зозо, вдягнений у білий френч і білі полотняні штани-шаровари, заправлені в чорні чоботи, розповів їм, що, будучи професійним революціонером, переховувався від поліції в домі свого друга й переспав із його дружиною. Через чотирнадцять років потому він знову знайшов прихисток у цьому домі й зустрів там молоденьку чорняву дівчину — доньку господарів, з якою полюбляв бавитись; особливо йому подобалося, коли вона сиділа в нього на колінах. Одного вечора, коли так само, як зараз, насувалися сутінки, дівчина безжурно стрибала в нього на колінах, і він, непомітно й легко, без особливих зусиль увійшов у неї, хоч і здогадувався, що це його донька. Спалахнуло кохання, й через кілька років Зозо одружився з дівчиною. Вона допомагала йому прибирати до рук владу і знищувати ворогів. Але що більшу владу він здобував, чим більше крові лилося (інколи йому доводилося приходити додому в закривавлених білих полотняних костюмах, із засохлою на руках кров’ю колишніх друзів), тим далі віддалялася від нього дружина, тим частіше ставала вона на бік друзів, призначених на страту, тим рідше допомагала йому відмивати від крові руки. Поступово Зозина дружина-донька стала найбільшою перешкодою на його шляху до влади абсолютної, бо коли він бачив її — бачив здивовані, перелякані і сповнені презирства та ненависті очі вбитих друзів. Нарешті Зозо звинуватив її у подружній зраді, впіймавши в обіймах свого старшого сина від першої дружини. Важко уявити, які монстри могли народитися від цього зв’язку.
Не витримавши такої наруги, а головне — непокори, Зозо в приступі шаленого гніву вбив свою чорняву дружину-доньку і прирік на загибель свого сина, ставши самотнім і безжальним вовком. Він навіть зрадів своєму вивільненню від будь-яких ознак людини, переходу в стан Людинозвіра, бо відтоді став тотальним Володарем свого краю: для нього не залишилося нічого святого: ні друга, ні брата, ні сина, ні дружини — тільки одні вороги, яких треба було знищувати. І дітей тих ворогів також.
І тільки проходячи на могилу своєї доньки-дружини, він плакав, проклинаючи її за зраду, за те, що усамітнила його.
Коли Зозо скінчив свою розповідь, слухачі сиділи в глибокій задумі. Вже стемніло, й довелося запалити факели — відблиски вогню вихоплювали з темряви похмурі обличчя слухачів Академії.