— Яка причина вашої ненависті до Гайдука?
На столі, поверхню якого колись дряпала своїми пазурами Зореслава, стояв відеомагнітофон, що фіксував допит. На маленькому екранчику монітора можна було побачити зіщулену постать Безпалого.
— Особиста помста. Генерал Гайдук — вбивця мого батька… Те, що я пережив у той день у Спрінгфілді… коли побачив на балконі вбитого батька… вовік не забуду і не прошу.
Гайдук увійшов до кімнати, де вівся допит. Блідий-Рьонгвальд скочив з місця, хотів доповісти, але Гайдук, не подаючи йому руки, сказав:
— Вільні. Можете йти.
Сів навпроти в’язня й спитав:
— Ти пам’ятаєш мене, Джордже? Я — генерал Гайдук.
Джордж напружено мовчав. Сидів у м’яких гумових кайданах-рукавичках і не міг ударити генерала, навіть якби хотів. Але, як і тоді, під Вінницею, відчув дивний параліч волі, наче цей тиран, постарілий із того часу, як побачив його у Вінниці Безпалий, мав над ним гіпнотичну владу. Джордж НЕ МІГ підняти руку на Гайдука. І не хотів.
— Оскільки ти, Джордже, звинувачуєш мене у вбивстві твого батька, дай, будь ласка, мені шанс на справедливість. Вислухай мене.
Джордж, похиливши кучеряву голову на груди, вперто мовчав.
— Твій батько, Віктор Безпалий, був моїм найкращим другом, — сказав Гайдук. — Я вірив йому, як самому собі. І хотів залишити його керівником Бюро у Вашингтоні… Усім, що в мене залишилося найдорожчого в цьому житті — здоров’ям мого сина — я клянусь, що не вбивав твого батька. І не знав тоді, що він працює на Державну варту проти мене. Ти можеш не вірити мені, але це так.
Джордж не зронив ні слова, хоч і слухав уважно. Гайдук витягнув невеличку флешку, вставив її в щілину комп’ютера і увімкнув екран.
— Я приніс тобі деякі документи по справі батька і не піду звідси, доки ти не прочитаєш їх.
Джордж підняв голову й подивився на екран. Спочатку неохоче, але потім з якоюсь болючою пожадливістю почав пізнавати страшну правду про свого батька — його доноси на Гайдука, звіти Державної варти, представлення Гайдука на призначення підполковника ВІРУ Безпалого В.І. на його місце і присвоєння йому позачергового звання полковника військової розвідки. З особливою увагою Джордж прочитав зізнання Ніколь Коен і почув її голос, записаний Бейліним; документ від 5 червня 2077 року щодо розслідування ситуації навколо українсько-американського Бюро з науково-технологічних обмінів перечитав двічі.
І останній документ — вирок смерті зраднику В. Безпалому, винесений невідомою йому організацією УРА — Українська революційна армія — і виконаний групою фанатиків у Вашингтоні. Прізвища Олі Гудими під цим вироком не стояло.
Через годину Безпалий підняв очі на Гайдука.
— І що мені накажете? Зненавидіти батька? Аплодувати його вбивцям? Полюбити вас?
— Нічого не треба, — знизав плечима Гайдук. — Ти повинен любити батька. Він був добрим батьком і дуже любив тебе. Повір мені. Але ти доросла людина і повинен розуміти, що життя дуже складне. І часто найближчі нам люди не є тими, ким ми їх уявляємо. Але від того вони не перестають бути найближчими.
«Все одно його треба було б убити», — безсило думав Джордж, дивлячись на Гайдука.
— Відпустіть мене до матері й Мар’яни, — сказав Безпалий, думаючи про Джованну. — Я не можу тут, у цьому бруді…
По змореному обличчю Гайдука майнула темна тінь.
— У мене дуже погана новина для тебе, — вперше Гайдук зустрівся своїм похмурим поглядом із Безпалим. — Твою сестру Мар’яну вбили люди Крюгера.
— Ви брешете! — люто вигукнув Джордж. — Спочатку ви вбили батька, а тепер хочете вбити сестру! Ненавиджу вас! Будьте ви прокляті! Не вірю жодному вашому слову…
— Не віриш? — спитав Гайдук пересохлими губами, бо почалися перебої в серці. Будь проклята така боротьба за владу.
На екрані з’явилося зображення Мар’яни з моргу в Віченці. Синє спухле обличчя й неприродно руде волосся. На ніжній шиї — чорна странгуляційна смуга.
— Це вона! — заридав Безпалий. — Мар’яночко! Хто це зробив?
Він плакав як дитина, витираючи очі гумовими рукавицями-наручниками, схлипуючи, а потім знову заходячись нестримним плачем.
Гайдук поклав руку йому на голову. Джордж поволі заспокоївся.
— Подивись на цю людину. Ти його знаєш?
Джордж підвів голову. Очі були червоні, повні сліз.
На нього дивився кремезний чоловік, який першим зустрів Безпалого у Римському клубі.
— Це Вінсент.
— Він убив Мар’яну. Колись він був моїм заступником. Зрадив усе й усіх. Батьківщину, сім’ю, друзів, честь офіцера. Його прізвище Іванишин. Мирон Пилипович. Треба рятувати твою матір.