Побачивши зелені гори Міссіонес, червону, насичену залізом землю, яка під час злив перетворювалась на червоне багновисько, в якому потопали автомобілі, почувши крики не відомих йому птахів й побувавши у непролазних хащах сельви, Троянко очманів від щастя, уявивши себе Дарвіном і Бремом. Разом з Очоа вони роз’їжджали по провінції на старенькій бензиновій «Тойоті-Джангл» аргентинської збірки, набиваючи її іржавий кузов усе новими і новими експонатами. Очоа мав при собі офіційний дозвіл уряду провінції на вивезення до України-Руси окремих екземплярів птахів і тварин взамін на експонати, що прибули з Києва. Проте ні поліція, ні лісова охорона їх не зупиняли, бо знали добре цю замурзану червонястою грязюкою автівку та її господаря. Очоа безперервно смоктав через металеву трубочку з невеличкої гарбузини гірку рідину — чай-мате, який не сподобався Троянку (це було єдине їхнє розходження в смаках).
Одного дня вони виїхали з міста Пасадас і вздовж ріки Парани, за якою лежав Парагвай, поїхали подивитися на руїни єзуїтського монастиря Сан-Ігнасіо: їм відкрилися древні кам’яні стіни, що оточували поле, завбільшки з два футбольних, вкрите густою зеленою травою; побачили залишки церкви з червоного каміння, і Троянку здалося, що він на машині часу перелетів у древній світ іспанських рицарів, монахів та індіанських язичників гуарані, котрі навчалися тут грамоті, вірі в Христа і ремеслам, залишивши по собі зелену траву, руїни, тишу і пустку. Не дуже переймаючись історичною долею людей, що жили тут у XVI столітті, Троянко запропонував Хорхе вийти за стіни монастиря й пошукати ящірок, яких тут, серед каміння, ліан, кактусів, орхідей і бамбука повинно бути дуже багато. Вийшли через масивні, майже давньоримської архітектури брами — і завмерли. Земля перед ними, яка мала повнитись життям, була мертва. Немовби пожежа по ній пройшла: смуга землі, що простяглася до берега Парани, була наче випалена напалмом — нічого живого на ній не залишилось, тільки стирчали чорні стовбури дерев та де-не-де виднілися білі скелети тварин.
— Це що? — вигукнув вражено Троянко. — Залишки війни?
— Ні, — не дуже охоче відповів зазвичай балакучий Очоа. — Війни тут не було. Це… сарана.
— Мій Боже! Коли?
— Місяць тому. Я тут був торік… і шокований… повірити не можу.
— Що мене дивує, — поглянув своїм зірким дослідницьким оком Троянко на сліди нападу сарани, — так це чіткі геометричні контури цієї смуги. Це щось неприродне.
Очоа придивився уважно і погодився з другом: поле, виїдене, вигризене і знищене сараною, мало вигляд видовженого прямокутника, який наче лінійкою прокладений був від кордону Парагваю до Сан-Ігнасіо посеред розкішної рослинності.
— Невже це сарана? — засумнівався Троянко.
— Сарана, сарана, — запевнив його Очоа. — Я читав офіційний звіт, було повідомлення аграрного департаменту провінції. Це тривало два дні — зграї сарани неочікувано атакували поле, викликавши паніку у тубільців. Уряд не встиг відреагувати, відправити отрутохімікати, організувати боротьбу — як усе припинилося… Дивна історія, — зітхнув Хорхе Очоа.
— А що діялось із сараною в Парагваї? Ви зв’язувалися з ними?
— Ніякого зв’язку з Парагваєм немає, — відповів Очоа. — Це раніше ми їздили туди купувати електроніку. Найдешевшу в світі. Рік тому в Парагваї стався державний переворот і до влади прийшов генерал Аугусто Мюллер, ісламіст. Тепер він уже не Мюллер, а верховний правитель халіфату Латинська Америка Ахмед Перший. Там кояться страшні речі. Біженці розповідають.
«Яке божевілля, — подумав Троянко. — Прийшов час тиранів. Усюди. Наскільки чистіші рослини і тварини. Тут немає часу крокодилів чи метеликів».
Більше про політику мови не вели.
Перетнувши навскіс мертве поле, наче посипане попелом, біологи наблизились до неушкодженого гаю грейпфрутових дерев, рожеві плоди яких світилися тріумфуючими барвами тропічного життя, наче і не лежала поряд зона смерті.