Троянко на межі трави і мертвої зони побачив якесь створіння, схоже на чорного, з бронзовим блиском коника-стрибунця. Озирнувся і, переконавшись, що його друг Очоа полює на якогось перламутрово-фіолетового метелика, швидко нахилився і підняв із землі нерухому сарану — істоту розміром із три сантиметри, зі складеними жорсткими крильми й тупою головою, на якій мертво виблискували великі очі. Похапцем витягнув із сумки металеву коробочку-боксик з-під дитячих цукерок-льодяників фірми «Поршен» і поклав туди новий унікальний майбутній експонат Музею зоології — Schistocerca Americana. Але розумів, що коїть науковий і громадянський злочин, оскільки міжнародною Конвенцією з нерозповсюдження небезпечних біологічних агентів категорично заборонялося неофіційне, неконтрольоване переміщення таких об’єктів із країни в країну. Швидко сховав коробочку до сумки, нічого не сказавши Очоа. Закінчивши полювання і впіймавши великого — розміром із порося — варана, друзі поїхали на північ, у напрямку водоспадів Ігуасу.
53
Монотонно і самотньо минають мої дні без мами, під наглядом Віри Іванівни — доброї жінки, яка, мабуть, любить, але абсолютно мене не розуміє: головне для неї, щоб я був нагодований різними кашками-манашками, гарбузовими супчиками-пюре, банановими та шоколадними йогуртами, курячими котлетками, овочево-фруктовими салатами та іншою дієтичною гидотою, хоча насправді я обожнюю наперчені чіпси, смажену з цибулею картоплю, свинячі сардельки, кока-колу і морозиво у кількостях, від яких починається ангіна. І ще Віра Іванівна страждає на культ чисто випрасуваного одягу — усіх тих штанців, сорочечок та курточок, незміряні стоси яких лежать акуратно складені в шафах, тоді як я люблю зручні драні джинси та стару злинялу T-shirt із написом «І Love Arizona» і вдрукованою програмою прикольних мультиків про пригоди молодого кактуса «Ргісіе». Коли вдягаю цю маєчку і запускаю мультики, я маю вигляд святкової ялинки у вогнях, а Віра Іванівна жахається мого вигляду. До мене щодня приходить лейтенант Вася з виховного управління армії й займається зі мною мовами (українська, англійська, іспанська) та примітивною арифметикою. Я клею дурня, роблю вигляд, що тупий і не розумію всіх цих 2+2=4 і what does she…? Чи did you…? I українських, довгих, як крокодил, слів «робитимемо», «слухатимеш». Насправді ж моїм головним учителем є комп’ютер, наладований, як коробка цукерок, сотнями ігор, які скачую з різних американських, європейських, українських і навіть китайських мереж. Серед них такі мої улюблені, як «Космічний ковбой», «Сталкери на Марсі», «Битва космічних тронів», «Глобальний спецназ-7», «Супермен Уні Ухате», «П’ята світова війна», «Секретна місія», «Візантійський вузол», «Міжзоряні тачки», «Український фактор» і багато інших, з яких я багато чому навчився — і мові, й історії, і тій брудній справі, яка зветься боротьбою за владу: адже в усіх цих іграх для того, щоб виграти, треба неодмінно діяти швидко, рішуче, жорстоко, не жаліючи ворогів і тих, хто стоїть на твоєму шляху. Граючи за правилами, я швидко навчився перемагати, тільки часто запитую себе — навіщо це? В ім’я чого точаться ці криваві битви? Чого не вистачає воюючим сторонам? Хто залишається лежати в руїнах міст, що їх знищують переможці? Віра Іванівна, не знаючи нічого про мої захоплення, що я сповна віддаюся геймінгу, вмикає «Ваbу-TV», де добрі солодкі звірятка зустрічаються з добрими квіточками, допомагають одне одному і коять лише добрі вчинки, не розуміючи, що я вже спізнав розмах космічних битв, жорстокі таємниці візантійської історії, напади розбишак-варягів на Русь, криваві походи хрестоносців, захоплюючі пригоди галактичних завойовників і нескінченні війни козаків із татарами, ляхами і москалями. Я ніколи нікому про це не казав — про свої таємні знання історії, математики (бо для того, щоб виграти, треба вміти швидко рахувати резерви і співвідношення озброєнь воюючих сторін), мови (бо більша частина ігор була англійською), а головне — розуміння, як подолати людську підступність і жорстокість, щоб перемогти у грі, яка зветься життям.
Я не схильний ділитися своїми знаннями ні з Вірою Іванівною, ні з рожевощоким добрим Васею, ні, тим більше, з батьком. І взагалі, я дуже небагатослівний із дорослими, і не раз чув розмови Віри Іванівни і Васі з батьком, коли той із занепокоєнням питав — чи це нормально, що я такий мовчазний, а вони казали, що нічого страшного, язик, мовляв, «розв’яжеться» у віці п’ять-шість років. У хлопців таке буває.
Якби була жива матуся, я поділився б із нею своїми сумнівами, годинами розмовляв би і розпитував її — чому, наприклад, у мене немає дідів і бабусь, а в інших дітей є? А з татом я не можу так розмовляти, бо не виходить. Щось мене зупиняє.