Потім з’явився Чміль з якимись документами, а я почав грати на своєму лептопі в «Божевільні перегони-9»: змітаючи зі свого шляху всіх суперників, я гнав на своєму супер-джипі «Козак Мамай» через усю Африку — пустелі, саванни, буші, ліси, через гори і ріки — вперед на південь, туди, де Порт Елізабет, де закінчується земля і де починаються володіння Антарктиди.
Перед вечерею ми знову вийшли з татом — тільки без лиж. Прогулювалися розчищеними доріжками навколо будинку; ще було світло — небо стало зеленкуватим, з яскраво-червоними смугами на заході: де-не-де вже засвітились вогні на вежах охорони. Мені стало сумно, і я спитав — чи скоро повернеться мама?
Тато зупинився на мить, уважно подивився на мене:
— Вона і зараз із нами. Дивиться на нас, радіє, як Святик виріс. І завжди буде з нами. Вона там, — він показав рукою в небо, в якому вже де-не-де виблискували перші зірки.
Западала темрява, я змерз, і ми повернулися додому. Повечеряли, і тато поклав мене до ліжка, нахилився, щоб поцілувати і перехрестити. Я торкнувся рукою його щоки й відчув, яка вона колька. Мені здалося, що не тільки колька, а й волога.
Я швидко заснув, і тоді мені наснився дивний незрозумілий сон: наче влітку я стою на березі річки, на якому буяють польові квіти — білі, сині, рожеві, а за рікою, над видноколом — з двох боків — ліворуч і праворуч — одночасно піднімаються над водою і полем ДВА СОНЦЯ і повільно, урочисто пливуть по дузі назустріч одне одному, а я сам-самісінький стою на цій родючій, важкій від різнотрав’я землі й дивлюся на дивне сходження двох світил, розуміючи, що Хтось дає мені таємний сигнал, але не тямлячи — ЩО він означає?
Уранці, коли ми з татом поверталися до Києва, я нічого не розповів йому про сон, хоча й знав, що до кінця своїх днів пам’ятатиму його, хоча, можливо, ніколи не збагну його сенсу. Два сонця в небі наді мною.
54
У дикому місці, на межі збезлюдненої комуни Сан-Катальдо, неподалік містечка Теразіні, розташованого на південний захід від Палермо, у 2082–2084 роках виріс замок «Perla del Golfo — Перлина затоки»: поставлений на прибережній скелі на висоті сорока метрів над смарагдово-прозорим морем, оточений пальмами, апельсиновими деревами, захищений електронним парканом та мотками колючки, цей замок, змурований із місцевого сіро-жовтого каміння у мішаному, мавритансько-мальтійському стилі, з самого моменту своєї появи на сицилійській землі нічим не відрізнявся від старовинних споруд, розкиданих по острову, і, здавалось, стояв тут чи не з XII віку. Навіть місцеві жителі моментально звикли до ново-старої споруди. Ніхто не знав і не бачив господаря замку. Кружляв поголос, що це якийсь німець Крюгер, що слуги потайки кличуть його Потворою, але тим, хто обслуговував замок, платили щедро, що при сицилійському безробітті дуже цінувалося, і тому ті, кому пощастило працювати на Крюгера, мовчали. Пам’ятали, либонь, що охоронцями Крюгера були рішучі бородаті люди з Катаньї, озброєні американськими автоматами.
У суботу, 26 лютого 2084 року, об 11:45 AM до аеропорту Палермо прибув рейсовий літак із Тунісу, з якого вийшла худорлява молода на вигляд людина в чорному тюрбані й довгому чорному плащі. Над Сицилією сяяло весняне сонце, зелене віття пальм похитувалось під морським вітерцем, яскраві квіти на клумбах майже по-літньому радували око різнобарв’ям. До людини в чорному підійшов кремезний чолов’яга в шоферській сірій уніформі й кашкеті з золотою кокардою, спитав:
— Пробачте, пан Нурдин Асанбай?
— Так, — зупинився приїжджий.
— Дозвольте взяти ваш багаж, — шофер ввічливо підхопив подорожню (теж чорну) сумку на коліщатках і підвів гостя до «Ролс-Ройса» золотого кольору, припаркованого прямо перед входом до аеропорту, незважаючи на заборонні знаки.
— А вас як звуть? — спитав пан Асанбай.
— Вінсент.
— Дуже приємно, — сказав гість, перед яким були привітно відкриті задні праві дверцята автомобіля. «Дуже приємно познайомитись із головним вбивцею з Фонду Крюгера», — подумав він.
Через тридцять хвилин «Ролс-Ройс» тихо в’їхав на подвір’я замку Крюгера і зупинився в трьох метрах від вкритих золотим орнаментом дубових парадних дверей. Головним елементом орнаменту була вигадливо-каліграфічно виконана літера «К». На темно-червоному перському килимі стояв огрядний лисий чоловік у зеленому шовковому френчі, який назвався Полковником.
Широко всміхаючись, Полковник повів гостя урочистими сходами нагору (Вінсент ніс позаду багаж) й показав пану Асанбаю його апартаменти: розкішну кімнату — кабінет із балконом, що виходив на море, спальню і рожево-мармурову ванну кімнату, немовби транспортовану з семизіркових готелів Катару.