У той час коли Антон Зігель — як завжди, у незастебнутій шкіряній куртці, тільки товстим червоним шарфом обмотав собі горло — збуджено перебігав від монітора до монітора, часом вигукуючи: «Ну давай, дорогий, давай. А де твої ЕМВешки? Ти що, не бачиш, що ти вже мертвий? Дрони, дрони! Вмикай СЗР-15!» — Палій напружено думав про своє: як сказати генералам про переворот, щоб не злякалися і не зрадили його, які інтереси народу захищатиме новий режим, які кістки кинути постдемократичному бидлу, щоб забули на другий день про Гайдука? Знав: будь-який успішний переворот, навіть здійснений пацієнтами психлікарні, буде названий великою народною революцією; будь-яка програна всенародна революція увійде до історії, як жорстокий безглуздий бунт, нікому не потрібний, всіма опльований і забутий.
Стояв, спершись ліктями на перила оглядового майданчика КП, задумливо дивлячись — і ніякого бою не помічаючи — на діряву тканину туману, що місцями стелився над лісами, просікою і болотами; стояла оманлива тиша — ні пострілів, ні вибухів, ні ревіння моторів. Раптом здригнувся від несподіванки, побачивши в метрі від себе видовжене, наче м’яч для гри в американський футбол, темно-сіре, вологе від роси металеве тіло дрона, який втупився в міністра оборони поглядом убивці — холодними об’єктивами, обмацуючи Палія червоним променем лазерного прицілу. Не спромігся ні на що краще, ніж змахнути руками, як баба на курей, і вигукнути:
— А ну, киш! Ти що собі дозволяєш, мать твою!
Дрон, як здалося Палієві, високомірно, не притримуючись жодної субординації, повільно розвернувся і полетів у напрямку штабу «синіх».
Ніхто не звернув уваги на цю сценку: бій був у розпалі. Все відбувалося у тиші, на зіткненні електромагнітних полів та лазерних променів, і бронетехніка гинула не внаслідок вибухів чи пожежі, а в результаті виходу з ладу комп’ютерів і двигунів.
Отямившись від шоку після зустрічі з дроном (треба покарати оператора, який дозволив собі таке зухвальство — злякати міністра оборони), Палій раптом звернув увагу на «Чорний клин» — темний неприступний прямокутник лісу: дві вогняні лінії пропікали його наскрізь, наче хтось автогеном різав бляшаний лист, наближаючись до танкової просіки.
Антон Зігель, відірвавшись від апаратури, стояв поруч і захоплено вигукував:
— Уперед! Уперед! Молодець, Воропай.
Через кілька хвилин неприступний ліс був прорізаний наскрізь, як гнила тканина, і Палій побачив, як дві «ящірки» стрибнули на просіку і стрімко рвонули в напрямку штабу «синіх».
— Все! The end! — Зігель задихався від захвату, наче сам подолав танкову просіку і самотужки захопив штаб «синіх». Неприродні, ядучо-анілінового кольору, піднялися над місцем розташування штабу яскраво руді й фіолетові сигнали димових шашок.
— Пане міністре, навчання скінчено, — ввічливо звернувся Зігель до Палія.
Над «Чорним клином», над просіками, випаленими «ящірками», зависли темні димові смуги. Палій відчув запах гару, принесений вітром.
— Як скінчено? Тільки почалося… і все?
— Все. «Червоні» виграли.
— Але ж у сценарії закладено, що виграють «сині»! — Палій не терпів самодіяльності, відступів від наказів, ламання заздалегідь встановлених правил гри.
Зігель винувато розвів руками.
— Так вийшло. Вибачте. Перемогла команда «червоних». Вони швидше приймали неординарні рішення. Їхні програми виявилися повнішими, кращими.