Гості слухали його напружено: патріарх Ізидор припинив їсти торт «Наполеон», а Твердохліб відмовився від чаю, поклавши безсилі руки на коліна.
— У світі зростає агресивна активність «Глобального джихаду», і Україну-Русь внесено до пріоритетного списку держав, призначених на знищення. Замість хочуть створити емірат Рутенія. Вже призначено майбутнього еміра.
— Кого? — одночасно вирвалося в патріарха й академіка.
— Поки не скажу, — всміхнувся Гайдук. — Але ви його знаєте. «Джихад» обрав щодо України-Руси шлях не прямої військової агресії, хоча і це буде здійснено свого часу, а повзуче захоплення душ, так зване мирне приєднання до ісламського світу, коли суспільство припиняє чинити опір і саме добровільно здається джихадистам.
— Цього не може бути, — сказав Ізидор.
— Це може бути, на жаль, — підтвердив сумно Твердохліб. — Таке вже траплялося в нашій історії. Перехід від язичництва до християнства — що це, як не масова зрада?
Гайдук знову ковтнув мінеральну воду і продовжив:
— Тому я дивлюсь на Акт Возз’єднання ширше — як на політично-оборонну подію, як на факт морального об’єднання і опору суспільства ісламській агресії. Але наскільки ви, мої дорогі друзі, переконані в консолідації народу України-Руси, в його здатності чинити моральний опір? І збройний також?
Поясню своє питання: в мене є багато тривожної агентурної інформації щодо процесів у суспільстві, спостерігається зростання невдоволення частини населення військовим режимом. З одного боку — байдужість і пасивність більшості громадян, з другого боку — поява деяких радикальних партизанських рухів, здатних розірвати, знищити мир у державі. Звідси моє друге запитання: може, маємо справу з глибокою кризою військового режиму? Може, треба повернутися до моделі так званої ліберально-партійної виборної демократії, яка, на моє переконання, моментально знову розірве державу, позбавить її здатності до ефективної оборони в умовах зростаючих загроз. Що ви думаєте?
— Я думаю, — ворухнувся Ізидор, — що тільки Бог знає насправді, що трапиться з Україною. Тільки в Нього є план, і він нам наразі невідомий. Думаю, що на нас насувається, можливо, останнє випробування, подібне до того, що стояло перед нами в 2014 році — чи хоче народ український залишитись існувати на своїй землі, чи Господь покарає нас, як покарав колись народ Ізраїлів — і передав його у руки чужинців і губителів землі на здобич, щоб ті її пограбували. Мене дуже стривожила ваша промова, пане генерале, бо ви не з тих, хто кидається порожніми словами… Скажу відверто: ми багато втратили з початку нинішнього століття — віру, мораль, християнські цінності. Церква в цьому також винна: не змогла своєчасно реформуватися, пішла за галасливими святошами, за мракобісами і ревнителями старовини. Зберегла ритуали, зовнішні форми, а багато в чому втратила суть — милосердя. Але тепер — після таких жахливих випробувань, як ядерні вибухи і Велика Темрява, люди знову повернулися до Бога. Тому не треба боятися розколу. Смертохристи не перевелися і виступатимуть проти Возз’єднання, але не вони становлять більшість. Церква знову з народом.
І повірте: ми, зі свого боку, не сидимо склавши руки, пане генерале, а ведемо велику роботу. Роз’яснюємо в церквах вірянам сенс Возз’єднання, сенс повернення до Єдиної Христової церкви — і люди нас розуміють.
Що стосується внутрішньої ситуації в державі… то міг би сховатися за формулою «Богу — Богове, кесарю — кесареве». Та не буду. Відверто кажучи, відчувається потреба якихось змін.
— Яких? — до Гайдука прийшло роздратування, як тоді, коли зустрічався з Малаховим. Він відчув зростаючий опір тих людей, на яких спирався, які йому здавалися однодумцями, і це йому не сподобалось.
— Люди відчувають втому від влади, — сказав Твердохліб. Голос слабкий, а слова тверді. — Наші люди схильні до анархії, їхнє гасло «воля», а не «свобода».
Гайдук сердито ворухнувся.
— Люди, люди… Це абстракція. А конкретика така, що ми побудували найм’якішу форму диктатури, навіть не диктатури, а того, що зветься порядком. Хіба ми втручаємось у повсякденні справи людей? Обмежуємо їхнє право на пересування? На ведення бізнесу? На інтелектуальну діяльність? Вашу книжку, пане академіку, хтось цензурував?
— Ні, — злякано сказав Твердохліб, забувши додати, що книга його видана накладом п’ятсот примірників і нікому не потрібна.
— Ми не стільки керуємо, скільки регулюємо, — продовжив Гайдук, намагаючись говорити миролюбно. — Всі статистики кажуть нам, що людям стало краще жити, що добробут зростає. Це не офіційна брехня, це — правда. Але якщо ми зараз відійдемо — то хто замість нас прийде? Що станеться з державою?