Дівчину, в яку закохався Юрій Юрійович, звали Соня. І, на диво, якраз Аркаша під кінець першої зміни залишився чи не єдиним представником чоловічої статі у піонертаборі та околицях, що не переспав із нею. Яких нестерпних внутрішніх тортур та утисків це йому коштувало, можна лише здогадуватися, але Аркаша, звісно, не зробив цього лише з величезної поваги до свого закоханого товариша — Соня справді виглядала дуже звабливою істотою. Для Аркадія така поведінка — не спати з дівчатами та дружинами своїх друзів — була сталим моральним імперативом, прямо за Кантом. Тож усіх, хто зганьбив себе таким негідним вчинком, він відкрито не толерував, заявляючи, що всі крисятники рано чи пізно будуть покарані тим, що захворіють трипером. Це мало віддалену схожість зі страшним прокляттям, але ніхто чомусь не боявся.
У посаді фізкерівника, як і в будь-якій іншій, мені підло відмовили. Не зважаючи на попередні телефонні домовленості та усні й письмові рекомендації нашого вишу, директор табору сухо повідомила, що, беручи до уваги погану репутацію вожатих із нашого університету, які працювали тут у першу зміну, прийняти на роботу мене вона не може за жодних умов. Хоча насправді ніяка репутація тут ні до чого: ця стара облізла курва домовилася взяти на роботу когось зі своїх родичів, а мене просто відшила, як непотріб, навіть не відшкодувавши грошей на квитки.
Вожатих із нашого вишу працювало тут троє: Юрій Юрійович, Аркадій і та сама Соня на прізвисько Золота Ручка (вона ж Золота Сідничка, вона ж Золота… далі по тексту з усіма подробицями жіночої анатомії).
Само собою, на Юрія Юрійовича думка директора табору про поганих студентів не розповсюджувалася — його обожнювали всі жінки без виключення, особливо дівчата до п’яти і бабусі після шестидесяти, тобто віковий рівень, у якому жінки ще хоч якось можуть тверезо дивитися на життя. Але мені від їхньої любові до колеги легше не ставало — я лишився без роботи на літо, без грошей взагалі і без грошей на зворотній квиток конкретно. Повертатися назад я не мав за що. Тому, чекаючи з трьома карбованцями у кишені рваних шортів і невеличким наплічником зі скромним наповненням, поки скінчиться зміна, щоб разом із Юрієм Юрійовичем поїхати додому за його ж зарплатню, я п’ять діб жив на пляжі. Вдень засмагав, купався, ганяв із піонерами у футбол, а ввечері чекав, поки Юрій Юрійович або Аркаша притягнуть мені з їдальні хавки, та пив дешеве вино. Вночі я виходив на полювання на піонерів, які втікали купатися на море. Я їх ловив, брав когось у заручники і під страхом передачі до рук Юрія Юрійовича примушував приносити мені сигарети, косяки, шоколад та інші смачні дрібнички, якими забиті їхні шухляди. Після піонерів купатися йшли симпатичні і засмаглі піонервожаті, і з ними я пив вино, курив косяки та кохався у човнах, що стояли на березі. Кохатися в човнах мені дуже подобалося: дошки пахли сіллю відкритого моря і вітром, рибальською сіткою і пригодами, тож це було прекрасно. Потім приходив сумний Юрій Юрійович у солом’яному брилі й ми з ним запливали у суцільну темряву по місячній стежині далеко у море, і хоча б там печаль безнадійного кохання ненадовго покидала його. Спав я під навісами прямо на пляжі на матраці, поцупленому Аркашею зі складу. Матрац, як водиться, пах прілими трупами мишей та сяяв темно-жовтими плямами іржі (сподіваюсь). Кожного ранку, як тільки сходило сонце, я закопував його в пісок під забором. Тепер лякати дітей покаранням за нічне купання у морі не мало сенсу — на пляжі тепер жив я, а мене діти і так панічно боялися, тож, порадившись на педагогічній раді з керівним складом, директор табору вирішила мене звідти не виганяти. Таким чином на пляжі під відкритим небом я виявився значно кориснішим для виховного процесу, ніж у ролі фізрука або вожатого.