Юрій Юрійович цілими днями тинявся зі своїм загоном слідом за загоном Соні Золотої Сіднички, намагаючись по змозі більше часу проводити поруч і спостерігати предмет своєї пристрасті з якомога ближчої відстані. Соня, не гребуючи такою нагодою, всяко використовувала Юрія Юрійовича, залишаючи на нього своїх піонерів, чи то пак жовтенят (вона опікувалася найменшими). Сама ж, помахавши закоханому ідіоту ручкою, відправлялася по мужиках.
Звісно, від таких гірких справ опустить руки будь-хто. Добре, що Юрій Юрійович мав роботу, яку любив. Та й це не завжди допомагало.
Інколи від повного розпачу Юрій Юрійович експериментував над особистим складом ввіреного йому загону дітей із різних кінців нашої незалежної Батьківщини. Потрібно зазначити, що призвати до порядку дітей столичної номенклатури, улюблених чад київських високопосадовців, якщо не брати до уваги розстріл через повішення, можна лише єдиним методом — необхідно поставити перед ними якесь непереборне психологічне завдання, незнайомий бар’єр, перед яким вони, як і їхні батьки, почуватимуться ніяково. Діти українських чиновників, як і діти українських міліціонерів, певне, з молоком матері всмоктують власну обраність, якщо не сказати, власну приналежність до вищої касти. То поводитись із ними потрібно відповідно: крок за кроком, крапля за краплею безпощадно повертати в ці розбещені створіння людяність.
Тож вночі, коли гамір у кімнатах ставав уже зовсім нестерпним і остаточно заважав мріяти про кохану, Юрій Юрійович використовував для приведення злісних порушників дисципліни до тями який-небудь буддійський коан, вивченням яких він нещодавно захопився. Зазвичай це відбувалося так: Юрій Юрійович заходив до кімнати, вмикав світло, чекав, поки хлопці або дівчата, в залежності від того, в чию кімнату він зайшов, поховаються під ліжка, і задавав, на перший погляд, дуже просте запитання. Наприклад, якого кольору ваза, що стоїть на столі. Той, хто правильно відповість, звісно, звільнявся не тільки від покарання за порушення режиму, а й від найнеприємнішого, що могло трапитись у житті піонера — чергування по столовій. Усі герої-коханці, одурманені удаваною легкою здобиччю відповіді, як таргани з-за плінтусів, миттю вилазили зі своїх схованок, роздивлялися вазу на столі, яка начебто мала беззаперечний класичний зелений колір, і сміливо казали: «Ця ваза, звісно ж, зелена!» — «А мені здається, що ця ваза жовта, — підступно відповідав Юрій Юрійович. — А для мого кота взагалі всі речі — сірі, бо коти не розрізняють кольорів. Отож для нього ця ваза — сіра. Так якого ж насправді кольору ваза стоїть на столі? Бо для мене вона жовтого кольору, для вас — зеленого, а для всіх котів і навіть собак вона сіра!» Піонери, які, збившись, як загнана вовками худоба, до купи навколо столу з підступною вазою, починали несміливо говорити, що так нечесно, що насправді ваза зелена, тому що їх більше, тобто верзли повну нісенітницю, але вже не так впевнено, як на початку, бо навіть вони розуміли, що з котами, собаками, а тим паче, Юрієм Юрійовичем у їхній ситуації сперечатися напрочуд шкідливо. «Юрію Юрійовичу, а якого ж кольору насправді ваза?» — такі запитання, як правило, ставила наприкінці диспуту юних геніїв якась із тихих розумних дівчат. «А чи хтось може взагалі сказати точно, якого вона кольору, окрім самої вази?» — риторично вигукував вожатий, наче знущаючись над незміцнілими підлітковими мізками, і двічі свистів у рожевий свисток. З цією сенсово розлогою відповіддю, яка давала їм чималий простір для роздумів над непередбаченістю та загадковістю буття, малолітні герої-коханці, похнюпивши носа, миттю вилазили через вікна на вулицю, щоб всадивши за рогом корпусу під металевою драбиною по сигареті або косяку, мовчки піти цього разу спати до себе в ліжко. Тому що якщо ти не можеш довести вожатому, що ваза, яка стоїть на столі, конкретно зеленого кольору, то ти реально кончений лох і з тьолкою сьогодні трахатись не заслужив.