Директор табору, Вась-Вась, людина надзвичайно обдарована музично, але на велику прикрість, схильна свою надзвичайність виявляти суто на весіллях, днях народженнях та інших пиятиках, ніяк не міг збагнути, чому це діти Юрія Юрійовича сьогодні співали так душевно, що всім хотілося плакати?
Після обіду ми сиділи на лавочці та спокійно обговорювали вечірню програму розваг для вожатих: пиво чи горілка? Але наші релаксації перервали грубо і безцеремонно — збентежений та розлючений четвертий загін всім числом навалився на Юрія Юрійовича. Попереду діти, заламавши руки за спину, вели Голікова. Той пручався, але не дуже, мав приречений вигляд і готувався виконати волю колективу, тобто померти тут і зараз. Та Васі ніяк не помиралося, навіть не болів шлунок, і це страшенно всіх дратувало.
— Юрію Юрійовичу, — ступивши крок уперед, розгнівано сказав Антон, — ви обіцяли, що Голіков помре після обіду! А він ще й досі живий!
— А ну-бо підведіть його до мене ближче!
Голікова підвели. Юрій Юрійович взяв його за замурзане, як завжди, підборіддя і уважно став роздивлятися обличчя.
— Ну, що, що там?! — оточивши нас щільним колом, штовхаючись і шморгаючи носами, кричала схвильована малеча.
— Він не помре, — оголосив свій діагноз Юрій Юрійович.
— Але чому?! — розчаровано видихнули діти. — Чому?!!
Кілька дівчат, здається, навіть заплакали від розчарування та несправедливості.
— Він попоносився. Це добре видно по обличчю. Таке буває. Рідко, але буває. Та це майже диво! — І Юрій Юрійович тричі свиснув у рожевий свисток. — А тепер всі геть бігом у ліжко, у нас тиха година! Я зайду через п’ять хвилин, і той, хто перший скаже, що таке оргазм, завтра не піде прибирати територію!
Справжнє життя в таборі кипіло ночами, коли діти спали. На першій зміні все проходило чудово, а от на другу нам звідкілясь видряпали нову старшу вожату. Тьотя мала добре за тридцять, буйний характер і неабиякий потяг до сексуальних пригод із молодими студентами-практикантами. Але молоді студенти-практиканти визначились зі своїми пріоритетами на цей музично-сексуальний сезон ще на початку першої зміни; у нас склався невеличкий, але дуже тісний колективчик, в якому кожен знайшов собі підходящу пару, а то й дві.
Першою жертвою старшої вожатої чомусь мав стати я. Вона прямо пояснила це тим, що завжди починає із фізичних керівників: мовляв, вони міцні тілом, але достатньо тупі. Я її розчарував, сказавши, що насправді навчаюсь на філологічному, а у фізруки потрапив через дефіцит кадрів, тому не достатньо тупий, але це її не зупинило.
— Я весь полк у Монголії обслуговувала! — гордо заявила вона, начебто цей факт повинен надати мені хисту та бажання.
— Я не знаю, як там у вас складалося життя у Монголії, — відповів я, — але особисто я ні в Україні, ні в Росії, ні в Казахстані, ні в Польщі, ні в будь-якій іншій країні світу вас не обслуговуватиму!
Проте ми серйозно недооцінили бойову та політичну підготовку нашої старшої піонервожатої. Дружини танкістів так просто не здаються.
Наступного ранку о шостій годині, коли всі ще міцно спали, вона прийшла в мою кімнату і спробувала залізти в ліжко. Я послав її куди подалі та перевернувся на інший бік. Тьотя повернулася, ніжно так мене покликала, а коли я розплющив очі й запитав, у чому, взагалі, річ, зірвала з мене ковдру і вилила трьохлітрову банку холодної води прямо на причинне місце.
Наступного дня їй на правах не монголів відмовили всі вожаті, окрім, на наше колективне прохання, Юрія Юрійовича. Тож коли ми побачили, як ввечері по вмитій чистим червневим дощем асфальтовій доріжці у шкіряному картузі та чорному плащі у напрямку клубу йде Юрій Юрійович, то з полегшенням зітхнули. Ми сподівалися, що він, єдиний серед нас, хто не мав дівчини, якось зможе приборкати старшу піонервожату: якщо не тілом, то, так би мовити, своїм високим духом. Зітхнув із полегшенням навіть директор табору Вась-Вась, який і сам небезпідставно побоювався потрапити під копита дикої степової кобилиці.