Але Юрій Юрійович зазнав фіаско. Після вечірньої прогулянки, ледь відбившись од палких обіймів королеви монгольських степів, він сказав: «Мужики, я не можу! Я як згадаю про монгольський полк, одразу хочеться дезертирувати!»
Із тієї хвилини в таборі розпочався справжній терор. Мирному нашому життю прийшов кінець.
І не тільки нашому — діти просто з ніг падали від нескінченної низки конкурсів, концертів, репетицій і такої іншої фігні, яка в нашому виховному процесі досі займала доволі незначну частку. Ситуація ставала дедалі драматичнішою. Та, слава богу, в місті жили друзі, які нічого не знали про славне бойове минуле старшої піонервожатої.
На наше прохання вони приїхали втрьох, узявши із собою дві пляшки горілки та настільну гру «Менеджер». Заманити старшу піонервожату до нашої кімнати виявилося нескладно, навпаки, вона прийшла залюбки. Ми з сусідом знайшли теплий притулок у своїх дівчат, і наші друзі почали грати зі старшою вожатою в «Менеджера», гру про наступаючий капіталізм та його суворі реалії. Закінчивши свою колективну справу рано вранці, саме перед планеркою, вони спокійно сіли в машину і поїхали додому. Хто з них виграв тієї ночі і скільки разів, ми так і не дізналися.
Того ранку на планерку, яка зазвичай проходила на літній відкритій естраді прямо посеред піонерського табору, завітав сам Вась-Вась. Чимось розлючений, очевидно, з добрячого похмілля, він довго вчив нас життю та педагогічному вихованню і допитувався, куди поділася старша піонервожата. Ми мовчали, бо в наші плани входило лише зробити приємне їй та нашим друзям, але аж ніяк не спровокувати сексуальний скандал. Ми воліли тільки того, щоб вона відчепилася від нас. Нема чого гріха крити, ми сподівалися, що після такої ночі вона нарешті вгамується і життя в таборі піде своїм звичаєм. На ранкову зарядку вже повибігали діти, а директор продовжував розпікати нас за недоліки у виховній роботі. Старша піонервожата все не йшла.
— Юрію Юрійовичу, — нарешті попросив директор нашого героя, якому завжди довіряв найбільше, — ану, піди пошукай Світлану Георгіївну!
Та довго шукати не довелося. Не встиг Юрій Юрійович зробити кілька кроків, як вона з’явилася з боку нашого корпусу. Володарка монгольського полку і трьох «топ-менеджерів» йшла в розстебнутому на голе тіло халаті, боса, а в руках, як пропелер, крутила яскраво-червоні чоловічі труси в дрібний горошок. Вона була п’яна і щаслива. І це був останній її робочий день у нашому таборі.
Юрій Юрійович вважав такий фінал особистою поразкою. Але він не довго сумував — зрештою директор призначив його виконувачем обов’язків старшого вожатого без відриву від роботи з загоном. Це влаштувало всіх, навіть Світлану Георгіївну, яка перейшла працювати до сусіднього піонертабору «Олімпійські резерви» керівником драмгуртка, де, кажуть, справила на місцевих вожатих не менш яскраве враження.
Слава Юрія Юрійовича, вихователя-приборкувача непокірливих і зловредних піонерів поширювалася з небаченою швидкістю. Щоб вгамувати своїх розбишак-підопічних, до нього почали звертатися інші вожаті, й нікому Юрій Юрійович не відмовляв у допомозі та доброму слові. Від слави Юрія Юрійовича як найближчий товариш немало вигравав і я. Мною, злим і могутнім фізруком, колеги регулярно лякали дітей; тож як я від того не відбрикувався, але змушений був брати участь у виховному процесі хоча б із суто товариських почуттів. Мене часто кликали в корпуси для опосередкованого фізичного знущання над порушниками дисципліни шляхом нехитрих, але одноманітних фізичних вправ або корисних господарчих дій. І у кожному загоні обов’язково знаходилися екземпляри типу Васі Голікова, яким миття підлоги або присідання з вогнегасниками за наказом фізрука здавалися подвигом на кшталт штурму Рейхстагу. Беручі до уваги їхнє важке дитинство, професію батьків та зловредні характери, які дісталися їм у спадок, про застосування більш радикальних методів, як то ремінь або дубець, мова йти не могла. Та, на жаль, моя куца фантазія не сягала далі, ніж марширування навколо корпусу з табуретками у витягнутих руках під дружнє декламування вірша Маяковського: