Насправді ці оповідання дійсно можна слухати, лише випивши пляшку горілки, не менше. Та всі ми не тільки любили Юрія Юрійовича, але й залежали від його педагогічного хисту, тож із погано прихованим відчуттям сонливості слухали все, що він нам читав проти ночі. Він довго вмощувався у кріслі, кілька разів діставав гребінця і неквапливо розчісувався, пив мінеральну воду і гладив себе долонею по шиї під правим вухом, чекав, доки всі націлуються і нап’ються, і аж потім нарочито піднесеним голосом із неперевершеною інтонацією Левітана починав декламувати сказання про своїх улюбленців. Важко сказати, чи слухав його хтось, крім мене, але це насправді й не так важливо.
Три зміни, тобто майже три місяці в піонерському таборі «Дзержинець» на березі річки у сосновому лісі практично без виїзду в місто відбилися на кожному з нас по-різному. Ґвалтуючи, притиснувши коліном до ліжка і заткнувши рушником пельку, чи не у першу ж ніч вожату першого загону, довгокосу білявку, я й не помітив, як невдовзі закохався в неї, а потім через рік мене, наче кара, спіткала ще більша прикрість — я одружився. Певне, лісове повітря таки рішуче впливає на роботу мозку. А ще я виніс із піонертабору для дітей міліціонерів стійку ненависть до всіх без різниці ментів. Що характерно, дітей моя ненависть не стосувалася, навпаки, розлучалися кожну зміну зі сльозами та шмаркалями, особливо юні лінгвісти-натуралісти четвертого особливого загону Юрія Юрійовича, які, дізнавшись багато нових та красивих слів, палко полюбили вожатого. Особливо Вася Голіков, якого той, можна сказати, врятував від колективного побиття камінням за відмову від добровільної смерті через отруєння. Що ж до самого Юрія Юрійовича, то він після такого непересічного педагогічного успіху вирішив цілковито присвятити своє майбутнє вихованню дітей, тож мав намір кожного літа їздити на практику в піонерські табори, а потім обов’язково піти працювати до школи вчителем історії. Це було його призвання, його доля, його мрія; наразі, ми всі так вважали. І він, звісно, також.
Наступного літа Юрій Юрійович завербувався в піонерський табір «Войковець», що під Кирилівкою на Азовському морі. Перспективи виглядали якнайкраще. Тут створили всі можливості для якісного відпочинку вожатих та розлогого керівного складу піонертабору: сонце, пляж, черешня, кавуни, абрикоси, пивна лавка напроти пляжу, катамарани, купа загорілих дівок — і за це все ще й платили гроші. Хіба що діти у цьому строї видавалися трохи зайвими. Проте, на них мало хто зважав: доглядали, аби лише не втопилися в морі, а так кожен займався своїми справами. Після напруженої виховної роботи в «Дзержинці» такий стан речей спочатку видавався Юрію Юрійовичу трохи, м’яко кажучи, дивним. Але так сталося, що довго дивуватися Юрію Юрійовичу не довелося — він жорстоко та безнадійно закохався.
Звісно, така подія не могла не відбитися на його зовнішньому вигляді та поведінці. Його рідке світле волосся під палючим сонцем стало ще світлішим, він засмаг, навіть трохи підтяг черевце, полюбив пити розливне пиво з круто солоними азовськими бичками і почав вести щоденник, безпідставно назвавши його «Хроніки винищувача». Безпідставно, бо винищували якраз його: кохання виявилося безплідним, тобто його, уславленого вожатого Юрія Юрійовича, не кохали.
Більш того, їм відверто нехтували.
Я добирався до табору довго, кілька діб автостопом, економлячи гроші, і застав свого товариша останніми днями червня на пляжі піонерського табору «Войковець» мовчазним, але, як завжди, сповненим новаторських педагогічних ідей. Юрій Юрійович стояв посеред пляжу у білосніжних шортах та незмінному солом’яному брилі зі своїм знаменитим рожевим свистком у руках і спілкувався з дітьми виключно за допомогою цього трофейного, ще з минулого літа, пристрою. Один короткий свисток — встати і вишикуватися у шеренгу; два коротких свистки — бігти в море; два коротких, один довгий — приготуватися бігти на берег; три коротких — геть з моря шикуватися в шеренгу; один довгий — всім лежати.
Розмовляв Юрій Юрійович з усіма, навіть зі мною, скупо і неохоче, вимовляв тільки необхідні слова, без яких не можна обійтися. Таких слів виявилося напрочуд небагато, тож я змушений був шукати собі іншого товариства. На щастя, у цьому ж піонертаборі працював мій одногрупник по університету Аркаша Блумштейн, який ще на першому курсі уславився тим, що одружився втретє, при тому спокійно співіснував із усіма трьома дружинами в одній квартирі, де вони всією своєю оригінальною родиною полюбляли вечорами пити вино і грати в преферанс. Дітей Аркадій ні з однією з дружин не склепав, тож розрізнити, хто є перша дружина, хто друга, а хто остання, та й чи остання вона взагалі, хто зараз у фаворі, а хто з дружин знаходиться в віртуальному сексуальному екзилі видавалося справою для стороннього спостерігача майже неможливою. На запитання, як йому вдається так мирно співіснувати зі всіма своїми дружинами, Аркадій відповідав філософськи: «Просто не варто перерозподіляти своїх жінок у часі. Бо може так статися, що жінки перерозподілять у часі тебе самого. Або й того гірше!» Від такої заплутаної відповіді нікому нічого не ставало зрозумілішим, крім того, що повторювати такі трюки з жінками без нагляду тренера не варто. Але виглядало і звучало Аркашине життя у наших враженнях напрочуд романтично. Коли дружини набридали, Аркаша заводив коханку або влаштовувався охоронцем у сусідній нічний магазин, де однак заводив коханку. Чим насправді він доводив усіх дівчат навколо себе до сказу, наразі мені незрозуміло й досі: ну високий, ну кучерявий, ну великий ніс, ну єврей, ну то й що?! Аркаша, хоча й навчався на російському відділенні філологічного факультету, з російською мовою та літературою мав вельми делікатні стосунки, бо не мала російська мова такого слова, яке б він міг написати без помилки. А оце от лермонтовське «Нет, я не Байгрон, я дг-ругой, еще неведомый изгнанник, как он, гонимый миром стг-ранник, но только с г-русскою душой…», у його виконанні, безумовно, залишається золотим хітом філфаку досьогодні.