Штандартенфюрер недбало кинув зобов’язання до шухляди, витяг звідти пожмаканого папірця.
— Як це вам подобається, гер Сливинський? Ознайомтесь.
Пан Модест читав і нічого не розумів. Літери стрибали перед очима, зливались у нерозбірливі чорні рядки. “Більшовицька листівка… — збагнув нарешті. — Дивись, три чорти їм у душу, ще ворушаться…” Примусив себе зосередитись і прочитав:
“Громадяни!
Настав час розплати, ставайте до бою з загарбниками, за волю народу, за рідний край!”
— Йой, — похитав головою, — і така погань у нашому місті… Це тут, пане штандартенфюрер, надибали цю комуністичну афішку?
Сказав і навіть не знав, що вразив Менцеля у саме серце. Не міг же знати, що начальство мало не щодня докоряє шефові гестапо за ці листівки, котрі систематично з’являються у місті, за бунтівливі написи на парканах… А нещодавно хтось вночі двома пострілами вкоротив життя есесівським патрульним. І де — мало не в центрі міста. Скільки ущипливих слів з цього приводу наговорив Менцелю сам губернатор! Звичайно, не забудуть йому й того, що позавчора на паровозі, який вийшов з депо після ремонту і тягнув величезний ешелон на Східний фронт, раптово стався вибух. П’ять вагонів пішли під укіс — п’ять вагонів з солдатами.
І все це — майн гот, страшно навіть подумати, — лише невеличка частка усіх неприємностей пана Менцеля…
Але ж цьому телепню зовсім не обов’язково знати, що роз’ятрює серце шефа гестапо. І Менцель, схопивши товстими волохатими пальцями листівку, затрусив нею під носом свого нового агента і несподівано вибухнув:
— А де ж іще, йолопе ви нещасний!
Роздратовано кинув листівку до шухляди, трохи заспокоївся.
— Слухайте мене уважно, гер Сливинський, — сказав уже ввічливіше. — Ваше завдання — винюхувати все, що хоч трохи пахне більшовизмом. Дрібниць у нашій роботі нема. Слід запам’ятовувати все — слова, вираз обличчя, інтонацію… Вчепившись за кінець нитки, можна розплутати величезний клубок. У місті є залишки комуністичних елементів, вони маскуються, та ми повинні бути хитріші за них…
Удома Модест Сливинський вихилив підряд три чарки коньяку. Пив, не добираючи смаку, наче смердючий шнапс. І треба ж таке — він і… агент гестапо! Мезальянс, справжній мезальянс… Він, хто любив говорити високі слова про честь і обов’язок, про чистоту нації, про високе покликання членів ОУН!.. Натягнув халат, погрівся трохи під ковдрою, випив ще чарку, вже смакуючи. Гірчинка, котра сиділа у нього всередині, зникла. Гестапо то й гестапо — зрештою, в цьому є своєрідна логіка. І він, і гестапо зацікавлені у знищенні більшовизму — отже, мета у них одна. А коли одна, то що ж тут страшного? Це ж не він вигадав вічний закон, що мета виправдовує засоби. І взагалі — хіба він перший чи останній?
Модест Сливинський давно вже знав, що більшість керівників ОУН підтримують тісні зв’язки з гестапо. Хтось йому казав, що навіть сам Степан Бандера — також агент. Ну і що ж?
Пан Модест заснув спокійно.
Сонце підбивалося все вище, і дерева на узліссі вже погано захищали від гарячих променів. Голосно сюрчали коники — від їхнього однотонного хору та солодкого запаху квітів хотілося спати. Богдан спіймав себе на тому, що ось-ось задрімає. Щоб відігнати сон, ледь помітно поворушився, зірвав полин, який ріс поруч. Відмахнувся од гедзя, що дзумів над вухом, і знов застиг, вдивляючись у сіру стрічку дороги: метрів за триста вона збігала на невеличкий горбок і губилася серед величезних дубів. На один з цих велетнів заліз ще зранку верткий і непосидючий Миколка — ад’ютант командира партизанського загону. Це звання він, правда, надав собі сам, та всі лише осміхалися й не перечили, в тому числі й командир — Василь Трохимович Дорошенко. На світанку, коли вони влаштовували засідку, Василь Трохимович пошептався з Миколкою, і той вже через кілька хвилин помахав з дуба білою хусточкою. Тепер залишалось лише чекати: Миколка вчасно попередить, щоб встигли приготуватись.
Богданова долоня, якою він стискав трофейний автомат, змокріла. Хлопець поклав зброю поруч, обтер долоню об рукав піджака, сперся підборіддям на кулак. Рука пахла іржею та машинним маслом; цей запах перебивав духмяний аромат квітів, сон відразу минув, і Богдан відчув, як грають м’язи, роблячи його велике тіло сильним і легким, майже невагомим. Пожував гірку стеблину і знов потягнувся до зброї.
Цей звичайний автомат з витертим ложем і плямами іржі на металі вабив його, як найулюбленіша іграшка в дитинстві. Він і спав разом з ним, поклавши під бік і прикривши полою шинелі. Вчора ввечері, клацнувши затвором і перевіривши обойму, Богдан вперше за багато місяців відчув впевненість у самому собі — ніби позбувся того, що важким тягарем лежало на плечах. Зникло почуття тривоги, що не залишало його в останні дні, навіть коли він і Заремба потрапили до штабної землянки партизанського загону. Певно, у нього був дурнуватий вираз обличчя, коли схопив автомат, бо Дорошенко чомусь поплескав його по плечі, а Заремба якось неприродно кашлянув і одвернувся.
Вони вже лежать тут години три, причаївшись за кущами й деревцями лісу, що приступив до самої дороги. Три десятки хлопців з автоматами, гвинтівками й гранатами. Якщо проїхати по дорозі, то не побачиш нічого: замаскувалися так, що, певно, треба наступити, аби когось помітити.
На деревце над самою Богдановою головою сіла пташка. Блиснула хитрим чорним оком, подала тонкий голос. Богдан перестав дихати. Пташка заспокоїлась, почистила дзьобом пір’ячко. Погойдалась на гілочці, пискнула і кудись полетіла.
Богдан так задивився на пташку, що відразу не помітив — Євген Степанович, який лежите за кілька метрів, подає якісь знаки. Невже їдуть? Прислухався. Здалеку долинув гул: здавалося, він висить у гарячому повітрі десь ген-ген біля обрію, тонкий, наче гудіння джмеля. Помилитися не можна — йдуть автомашини. Богдан ледь підняв чорний ствол автомата, прилип гарячою щокою до ложа.
Гул ближчав, і за кілька хвилин через горбок перевалила машина. Друга… третя… ще… Здалеку схожі на великих сірих жуків, вони з кожною миттю збільшувались — наче пливли по сірій асфальтовій стрічці.
Богдан глянув на Зарембу. П’янка хвиля залила його — зараз натисне на гашетку, підкосить довгою чергою машину, і вона з розгону піде у кювет. Але які знаки подає йому Заремба? Не стріляти? Так, він пам’ятає наказ — вогонь лише після сигналу. Та вже ж час…
Задудніла земля. Перша машина обдала Богдана хвилею гарячого повітря. Пройшла майже поруч, повна солдатів у залізних касках. У кабіні другої він побачив офіцера — відкинувся на спинку сидіння, куняє. Під високим кашкетом довге обличчя, тонкий ніс з горбинкою…
Їдкий запах відпрацьованого пального вдарив Богданові у ніздрі. Машини все йшли. Четверта… п’ята… Шість великих вантажних автомобілів, повних озброєних солдатів. За хвилину зникли за поворотом, затих гул моторів, вітер розвіяв бензинний запах — ніби нічого й не було, ніби й не тримав тільки що на мушці довге біле обличчя під високим офіцерським кашкетом.
Лише тепер Богдан зрозумів — пройшла військова колона. Зав’язувати бій з нею було б необачно: по-перше, сили нерівні — на кожного з партизанів не менше п’яти озброєних до зубів автоматників; по-друге, завдання у них цілком конкретне, і виконати його слід за будь-яку ціну.
Кілька днів тому Дорошенко — командир партизанського загону, що діяв на території двох районів, одержав повідомлення: гітлерівці збираються перевозити до міста цінності, награбовані у населення. Повідомляла своя людина, якій вдалося влаштуватися у поліції. Охорону цінностей, щоправда, поліції не довірили — їх повинні були транспортувати у танкетці в супроводі півтора десятка есесівців.
Дорошенко негайно зв’язався з керівниками підпілля. Така нагода ще бог зна коли трапиться — адже ж одним махом можна було вирішити дуже складну проблему: маючи відповідні кошти, підпільники могли придбати багато чого, починаючи з документів і кінчаючи зброєю.
Для зв’язку із загоном Дорошенка у партизанські ліси прибули Заремба і Богдан. Разом з Євгеном Степановичем учора ввечері Дорошенко розробив план операції — вирішили влаштувати засідку біля самої дороги, у рідколіссі. В разі чого можна легко й відступити — за сто метрів починався молодий ліс, де й сам чорт нікого не знайде.