— Якщо ми натрапимо на слід, Віллі, — урочисто сказав Менцель, — я клопотатиму про нагородження вас залізним хрестом!
— Щиро вдячний, штандартенфюрер, та краще звільніть мене завтра. Цей пройдисвіт Сливинський пропонує…
— Зрозуміло, Віллі. Пиятика з дівчатками…
— А що в цьому поганого, шеф?
У Злочному Заремба потинявся з півгодини по ярмарку і попрямував на вокзал. Йшов замислившись і майже не звертав уваги на перехожих. Почувався впевнено — тепер небезпека позаду. Документи ж у нього надійні, як-не-як, а співробітник значної націоналістичної газети.
Трохи непокоїло те, що затримався більше, ніж умовлялись, але головний редактор відпустив його на весілля племінника і, певно, не дуже гніватиметься. Шрам на щоці? Євген Степанович докладно продумав свою розповідь з комічними відступами: як перебрав (хто ж на весіллі не перебирає!), як напав на нього пес, як відбивався від нього дрючком, спіткнувся і впав на іржавий цвях. Все правдоподібно. А перевіряти не стануть. В редакції йому довіряють, а більше це нікого не стосується…
Поїзд запізнювався, і Євген Степанович присів на лавочку у привокзальному сквері. Сидів, обмахуючись газетою: мабуть, насувалась гроза, дихалось важко. Випадково глянувши вбік, Заремба піймав погляд вусатої людини у вишиваній сорочці й потертому коричневому піджаку. Чоловік ліниво жував пиріжок, кидаючи кришки голодним горобцям. Нічого, звичайно, не сталося, та погляд вусатого стривожив Євгена Степановича. Старий конспіратор, за яким ще за Польщі ганялися агенти дефензиви, Заремба хвалився колись, що відчуває шпига за півкілометра. Чоловік у коричневому піджаку вже не дивився на нього, та досить було раз перехопити його погляд — підкреслено уважний, вивчаючий і навіть насмішкуватий, — щоб відчути небезпеку.
“Так, так, невже вчепилися за мене? — подумав Заремба. — Спокійно!.. Зараз ми його перевіримо…”
Повільно піднявся і, не озираючись, попрямував до перону. Знав — не дуже досвідчений агент через кілька секунд піде за ним. Завернув за ріг, зупинився біля газетного кіоска. Постояв хвилину — нікого. Ледь помітно визирнув з-за рогу. Вусатий сидів на своєму місці, навіть не змінив пози.
“Ох! — зітхнув полегшено. — Ви, Євгене Степановичу, стаєте полохливим…”
Підійшов поїзд. У всіх вагонах, крім останнього, були військові — на площадках стояли вартові. Перевіривши документи Заремби, кондуктор пустив його в останній вагон.
У тамбурі Євген Степанович мало не зіткнувся з чоловіком у вишиванці. Не озираючись, Заремба сів у першому купе. Заспокоївся, подумавши: “Коли б це був агент, увійшов би до вагона після мене…” Тим більше, що вусатий зайняв місце десь через два купе — шпиг, певно, залишився б у тамбурі.
Коли поїзд наближався до Львова, Заремба знов перевірив вусатого: раптово підвівся і вийшов на площадку. Той не ворухнувся. Правда, зіскочити на ходу все одно не вдалося б — у тамбурі стояли озброєні військові.
Перш ніж вийти на привокзальний майдан, Євген Степанович потинявся трохи по перону. Здається, вусатого ніде не було. Та коли нарешті пірнув у юрбу, що чекала на трамвай, знов побачив його за кілька метрів.
Заремба пропустив один вагон, вусатий також залишився. Вибрав він зручну позицію — попереду, щоб. встигнути вчепитися, якщо Заремба сяде на ходу.
Євген Степанович вирішив: поїдемо, а там буде видно. Сів у вагон з передньої площадки. Вусатий відразу ж став біля виходу на задній. Старенький трамвай з гуркотом рушив.
“Так, так, — подумав Заремба, — їдемо ми, можливо, востаннє… Старий вовк на мене вийшов, від такого не втечеш. Гестапівська школа, прошу панства, шляк би її трафив”.
Вдав, що куняє. Вусатий відвернувся, виглядаючи у вікно. На зупинці ковзнув байдужим поглядом по вагону, знову висунувся у вікно.
Євген Степанович зрозумів — вусатий хоче походити за ним, може, мовляв, ще на когось натрапить. Ну, що ж — походимо…
Біля ратуші Заремба раптово підвівся, вискочив мало не на ходу. Побачив — вусатий стрибає теж. Євген Степанович швидко завернув за ріг, зайшов до магазину і відразу вийшов через інші двері. Завертаючи за ріг, зиркнув скоса — і побачив агента за кілька кроків. Значить, кепсько знає місто, боїться загубити. “Отже, тепер ми примусимо тебе понервувати…”
Зненацька Заремба шугнув у прохідний двір, прискоривши ходу. Вийшовши на вулицю, зупинився раптом біля вітрини магазину, потім перейшов на другий бік вулиці і швидко попрямував до редакції.
З напівтемного вестибюля через вузький коридор — на сходи. Поки вусатий роздивлявся, Євген Степанович встиг подолати два прольоти, вибіг, стрибаючи через сходинки, на третій поверх. Ще один прольот… Знизу долинули важкі кроки й сопіння — певно, агент помітив його. Ось і четвертий поверх. Далі починається коридор редакції…
Став за дверима, намагаючись не дихати. Кроки на сходах все ближче, вусатий захекався. На майданчику зупинився, тепер їх розділяли лише двері. Зібравши усю свою силу, Євген Степанович вдарив дверима вусатого. Той був кремезним, бо захитався, та не впав. Заремба наніс йому удар справа в щелепу і, побачивши, що вусатий поліз до кишені, навалився на нього усією своєю вагою, притиснув до поруччя, вивертаючи руку. Відчув різкий біль у животі — видно, той дотягнувся ногою, — вдарив ще раз знизу в підборіддя і, напружившись, перекинув вусатого через поруччя. Дикий крик вдарив у вуха…
Грюкнули двері, на другому поверсі хтось вибіг на майданчик. Заремба вискочив на балкон, що огинав будинок, пробіг кілька метрів і шугнув у двері, що вели в мансарду. На майданчику крутих сходів — віконце. Обережно відчинив його, ледве проліз через вузький отвір і спустився на дах сусіднього будинку.
Старий будинок — таких у місті сотні — збудований років двісті тому в готичному стилі: вузькі стрільчасті вікна, високий, крутий черепичний дах. Черепиця від часу й дощів поросла мохом, стала слизькою, де-не-де потріскалась.
Заремба прикинув: єдиний шлях — повзти по гребеню. На третьому будинку дах не такий крутий, можна долізти до слухового вікна і спробувати через горище потрапити на вулицю. Простягнувся на гребені, припавши тілом до слизької черепиці. Поповз, спираючись на руки, обламуючи нігті. Лише одна думка точила мозок: аби встигнути, поки не оточили квартал, аби хтось не помітив його. Секунди здавались хвилинами… Боже мій, для чого ж зводити такі довгі будинки?..
Другий будинок вищий, але ж можна дотягнутися. Вчепився подряпаними пальцями за цеглину, яка стирчала з-під гребеня, спробував підтягнутися. Цеглина захиталась — не встиг намацати ногою підпору, як обірвався, ковзнув по крутому схилу, ледь встигнувши схопитися за гребінь.
Завмер, боячись поворухнутися… Коли гребінь не витримає — кінець…
Обережно почав підтягатись, намацуючи носками чобіт найменші щілини у черепиці. А гребінь хитається… Ще трохи, ну — ще…
Коли нарешті видряпався, то відчув таку втому, що, здається, хоч убий, не знайшов би сил підвестись. І все ж підвівся. Схопився тепер за балку, відштовхнувся ногами від стіни і ліг грудьми на дах. Знову повз, не відчуваючи болю у пальцях і ні про що не думаючи, крім клятої черепиці…
На третьому будинку слухове вікно поруч з гребенем. Відчинилось легко. У ніс вдарив гострий запах вогкої білизни.
Євген Степанович постояв трохи, щоб очі звикли до сутінків. Відсунувши простирадло, переступив через балку. Двері були майже поруч, за кілька кроків. Якщо тут білизна, двері, звичайно, замкнені. Заремба злегка похитав їх — важкі, збиті з міцних дубових дощок. Треба щось просунути у вузьку щілину між замком і одвірком, спробувати розхитати замок. Озирнувся, чи немає якоїсь залізяки. Певно, двірник файний у цьому будинку — все аж вилизано, ніякого мотлоху. Стривай, а що там в кутку? Старомодне залізне ліжко. Вперся ногами, вхопившись за прут, почав розхитувати. А потім зібрав сили, смикнув, ледь не виламавши собі пальці. Не втримавшись на ногах, упав, боляче вдарився об балку, але так і не випустив з рук залізний прут.
Тепер двері піддалися відразу. Євген Степанович визирнув на сходи і, впевнившись, що там нікого нема, вийшов на майданчик. Обтрусив порох і швидко збіг сходинками на перший поверх.