— Шкода… У нас в Берліні кілька вільних годин. Можна було б…
— Дурниці, Кірстен, — махнув рукою підполковник, — невже ви думаєте, що всім цікаво знайомитись з вашою дружиною і, — підкреслив, — дочкою?
— То ви не до Берліна? — запитав Петро якомога байдужіше.
— Нам ще ніч валандатись у поїзді, — поскаржився майор. — До Гавра…
— Клята країна, — буркнув підполковник. — Хтось вигадав, що французи — галантний народ. Звичайнісінькі свині… Брудні свині і, крім цього, — підняв пляшку, — нема в них нічого…
— Але ж ви забуваєте про француженок, Хауайс, — втрутився майор. — Пікантні, скажу вам, є жіночки…
— Все одно свині, — з п’яною впертістю повторив підполковник. — І це не лише моя думка, Кірстен. Я повторюю слова самого фон Ауерштедта. Ви можете збагнути це?
— Коли де сказав наш корпусний генерал, то мені залишається лише підняти руки. Тим більше, що тут нема жодної суперечності. Адже ж, — звернувся до Петра, — краща француженка разом з тим — свиня. Чи не так?
Петро підлив коньяку.
— Я ніколи не був у Франції, панове, — сказав. — Та чув про неї багато хорошого…
— Не вірте, — обірвав підполковник похмуро. — Брехня! Що Гавр, що Ростов…
— Не можу погодитись, гер підполковник. Росіяни значно сильніше кусаються.
— Це у вас суб’єктивне, — засміявся майор, поклавши руку Петрові на ногу.
— Тим більше, що росіян чекає такий же кінець, як і французів! Ми їх, — підполковник стиснув кулак, — ось так!.. Перейдемо Волгу — і капут Росії. Для наших танків більше нема перешкод. Я вірю, наш корпус перший опиниться у заволзьких просторах!
— Я хотів би служити під вашим командуванням, гер підполковник, — мовив Кирилюк патетично. Він розумів, що його співбесідники п’яні, і порція лестощів зовсім не завадить.
— Дай боже, щоб усі офіцери вермахта були такі, як ви, обер-лейтенанте, — відповів той. — За ваше здоров’я!
Майор вже хропів у кутку. Кирилюк закурив й вийшов з купе.
Буває ж так — шкодуєш, що витратив гроші на лотерейний квиток, а він виграє. Певно, Кирилюк народився в сорочці. Е-е, сорочка — пусте… Згадав, як батько, розповідаючи про пригоди одного спритного ділка, котрий щасливо уникав всіх неприємностей, розводив руками й казав: “Ні, він не в сорочці народився, а у драповому пальті!” — і всміхнувся. Справді, так поталанити може лише раз у житті. І звела ж його доля з цими базіками у купе!..
“Чорт забирай, — подумав, — ще один такий випадок — і я стану фаталістом”.
Шуміло в голові. Петро зайшов до туалету, вмився. Зачісуючи мокре волосся, підсумував: танковий корпус, яким командує генерал фон Ауерштедт, найближчим часом перекидають з Нормандії на Сталінградський фронт. Виходить, у гітлерівців уже. Й не такі гарні справи, коли змушені зняти з Атлантичного валу великий танковий корпус. А може, не лише корпус фон Ауерштедта?..
Тривожила думка: злочин — тримати при собі такі відомості. Та, зрештою, він не гаятиметься у Бреслау…
Підполковник і майор спали. Кирилюк глянув на червоно-синє обличчя майора і згадав плакат перших днів війни, який попереджав: “Базіка — знахідка для шпигунів!” Як міняються обставини! Благав долю, щоб такі йолопи, як ці квартир’єри, траплялися частіше…
Ввечері поїзд прибув до Бреслау. Попутники ще спали, і Петро обережно, щоб не розбудити їх, зібрав речі і вийшов на перон.
Ювелірний магазин Ганса Кремера був одним з найбільших і найфешенебельніших у Бреслау. Займав він половину першого поверху нового будинку на Фрідріхштрасе — респектабельному бульварі у центрі міста. На цьому бульварі та ще кількох сусідніх вулицях зосереджувалось ділове життя Бреслау — тут концентрувались банки, філіали крупних берлінських та рурських фірм, різні контори й агентства, великі магазини.
Зранку вулиця здається сліпою — вікна нижніх поверхів закриті важкими залізними шторами. Сіре залізо штор, сірі великі плити тротуару, сірий асфальт проїжджої частини і посередині хирляві липи з жовтим прив’ялим листям — все це створює атмосферу бездушності, і цю атмосферу не можуть змінити ані поодинокі перехожі, ні двірники, що підмітають холодний мертвий камінь. Та минає кілька годин, і Фрідріхштрасе не впізнати: немовби й ті ж самі будинки, і тротуари, й липи, та вже не похмурі — все навколо переливається яскравими барвами, вітрини запрошують завітати до величезних магазинів, за дзеркальним склом стандартно-щасливо усміхаються манекени, золотом виблискують вивіски…
Петро Кирилюк ішов повільно, спираючись на велику палицю. Цю палицю подарувала йому Катруся перед самим від’їздом. Забрала звичайну, дешеву, котру Богдан купив десь на базарі, і винесла цю — важку, червоного дерева, інкрустовану сріблом.
— Батькова, — пояснила.
Петро глянув дівчині у вічі і помітив щось таке, чого раніше в них не було, — смуток і притаєну ніжність.
— Не треба, — відмовився. — Це ж пам’ять.
— Беріть! — раптом розсердилась Катруся. — І не розмовляйте!
— Е-е!.. — свиснув здивовано Богдан. — Коли вже сеструнця дарує Петрові татусин ціпок, то чи щось у лісі здохло, чи…
— Замовкни! — мовила Катруся, почервонівши.
Кирилюк взяв палицю, пройшов по кімнаті, ледь шкутильгаючи. Богдан стежив за ним насмішкуватими очима, і Петро наперед здогадувався, що той зараз скаже щось єхидне. Богдан не примусив чекати:
— Такі батяруси, прошу панства, — почав, — до війни ходили по Студентській. Вбрання — люксус, а в голові нічого. Пройде кілька разів, підчепить якусь льоху і, перепрошую…
— І тобі не соромно?. — заскочила Катруся. — Цей брат колись спричиниться до моєї загибелі. Знає ж, що Петрові так потрібно, а меле, меле… — Підійшла до Петра, поправила йому краватку. Очі її дивились очікувально, вони наче про щось запитували. Він мимоволі ступив до Катрусі, та ззаду знову загудів насмішкуватим басом Богдан:
— Дивлюсь я на вас, і серце від заздрощів розривається на дрібнесенькі шматочки. Коли б не знав сеструнцю, міг би подумати — молодята…
Катруся різко обернулась, наче хотіла сказати щось гнівне, та раптом знітилась, стала ніби менша, ніж була насправді. Втомлено махнула рукою і пішла до кухні.
— І чого це вона? — здивувався Богдан.
Петро хотів промовчати, та зовсім несподівано хвиля роздратування залила його, і він, не стримавшись, почав дорікати Богданові:
— Що тобі треба від неї?
Згадавши зараз, як тоді скипів, Кирилюк зіщулився, наче від холоду…
І в поїзді, і зараз його переслідувало відчуття, що між ним і Катрусею щось недомовлено. Згадував її очікувальні тривожні очі — і лаяв себе за те, що не знайшов тоді слів, котрі розвіяли б цю тривогу.
Замислившись, Кирилюк зіткнувся з літнім чоловіком у чорному старомодному костюмі. Старий розглядав вітрину з окороками та ковбасами, зліпленими з пап’є-маше. Він гнівно глянув на Петра, почервонів і, бризкаючи слиною, почав лаятись. Цей інцидент повернув Петра до дійсності. “Ота картонна ковбаса, — подумав, — символізує сьогоднішню Німеччину. Зовні видається справжньою, а зазирнеш всередину — ерзац”.
Згадав Берлін, яким пам’ятав його з дитинства: прилавки гастрономічних магазинів вгинались од справжніх окостів, — і крикливі вітрини, й золоті вивіски постали перед Кирилюком у теперішньому справжньому вигляді — убогі й пошарпані, але причепурені й декоровані яскравим лахміттям, аби сховати свою убогість.
Збагнувши це, Петро розвеселився і вже зовсім впевнено переступив поріг магазину Ганса Кремера.
На запитання, чи можна побачити хазяїна, озвався старий продавець із зморшкуватим обличчям. Він зміряв відвідувача з голови до ніг хитрим поглядом маленьких водянистих оченят і відповів запитанням на запитання:
— Пан хоче щось придбати у нас? Для цього зовсім не обов’язково викликати хазяїна…
— А коли я не буду нічого купувати? — знову запитав Петро.
— Тоді панові нема чого робити в магазині, — блиснув оченятами старий. — Пан помилився адресою.