— Їдуть кудись?
— На хуторі, — кинув у бік лісу, — дитина народилась, то мають хрестити.
— А хто це мене питає? — почувся з сіней тонкий голос, і на ганок вийшов чоловік у чорній священицькій рясі. Став, спершись на поруччя і виставивши вперед солідне черевце. Він був ситий і вгодований, навіть біла пухка рука, яку поклав на дерев’яні бильця, відсвічувала на сонці, наче змащена, маслом. Голова нагадувала грушу — внизу розширювалась, щоки звисали на білосніжний комір. Хитрі пронизливі оченята ховались у вузьких щілинах.
Заремба рушив до ганку.
— Добрий день, — підняв капелюха.
— Слава Йсу, — відповів господар. — Хто ви?
— Не впізнаєте, отче Андрію?
Той примружив очі — і вони зовсім сховались у вузьких щілинах.
— Багато вас тут вештається… — махнув рукою, та придивився уважніше. Тепер селянський одяг ні про що не каже. Иой, скільки разів отець Андрій помилявся, судячи про людину за її виглядом!
— А я тебе відразу впізнав, отче! — Євген Степанович зупинився біля ганку, обтираючи піт з обличчя.
— Заремба?! — в голосі отця Андрія відчувались і здивування й переляк. — Ти?
— Може, єгомосьць запросять мене до хати? — Євген Степанович скоса зиркнув на робітника, який підійшов ближче і з цікавістю прислухався. — А коли б ще почастував холодним квасом чи узваром, то це було б зовсім штудерно…
— Ганю!.. Ганю!.. — гукнув отець Андрій. — Колись я звар’юю од цього дівчиська!..
З хати долинула лопотнява босих ніг, і на ганок вибігла розпатлана дівчина років двадцяти — гарненька, але з забрудненим сажею обличчям.
— Ганю, дай гостеві холодного квасу, — наказам отець Андрій, а сам відступив на крок, пропускаючи Зарембу до сіней. — Дуже прошу до нашої хижі, — проспівав солодко, обмацуючи Євгена Степановича уважним поглядом.
Покої єгомосьця нагадували зі смаком мебльоване міське мешкання. Великі вікна пропускали багато світла, сонце грало на полірованих під горіх меблях. Під стіною стояв коричневий, під колір меблів, рояль.
“Непогано влаштувався отець парох”, — констатував Заремба, вмощуючись у м’якому кріслі.
— Давно не бачились, святий отче, — мовив недбало. — Як ся маєте?
Отець Андрій щось мурнув невиразне. Розмірковував — що треба цьому комуністові? Може, вийти на кухню й послати Ганю, щоб покликала поліцаїв?
Вирішив — це він завжди встигне. Тим більше, що не бачив Зарембу років з десять. Чув, за совєтів той обіймав у місті файну посаду, сам зустрічав у газетах його прізвище, та час минає…
Євген Степанович скоса поглядав на священика. Як швидко минають роки, думав. Невже це Андрійко? Правда, колись і хлопчаком він був опасистий, навіть називали його “салом”, але так розповніти! Видно, добре живеться єгомосьцеві — бач, як заплили оченята…
— Виглядаєте ви, слава богу, — порушив він мовчанку. — Та й тут, — обвів рукою вітальню, — лад.
Парох заперечливо похитав головою. Він завжди любив прибіднюватись. А справи його тепер ішли непогано, зовсім не так, як за совєтів. Ті два роки згадував, як один темний день. Люди наче здуріли, не звертали уваги на напучення отця Андрія, полізли до колгоспів, взяли моду ходити до клубу, де співали нечестивих пісень і танцювали під нечестиву музику.
І де відразу поділась пошана до Ісуса Христа та святих угодників? А що вже казати про самого отця пароха! Шмаркатий швайкал не дасть дороги. Раніше хоч можна було нагримати, а зараз, боже мій, кожен став таким розумним, кожен всі закони знає — капелюха скинути з голови при зустрічі з священиком не хоче…
А отой паскудний гицель Йванко сидів у отця Андрія в печінках. Пам’ятав, як ще гасав той без штанів, а тут, виявляється, — комсомолія. Ще й нахабне яке! У неділю народ до церкви сходиться, а воно зібрало таких самих батярів — і мало не напроти святого дому вшкварили веселих пісень. Старі люди лаються, а” тим що — насміхаються: мовляв, культурно-масова робота, а не якесь гам релігійне одурманювання трудящих. Отець Андрій хотів присоромити їх, та що тут зчинилось! Той, шмаркатий швайкал виступив вперед і каже:
— Громадянине Шиш! — не отець парох, не святий отче, а отак і каже — громадянине Шиш… — У нас тепер церкву відлучили від держави, і ви не маєте жодного права втручатись у наші справи. Ми не дозволимо зривати нам масові заходи.
Ач, слів яких нахапалось: заходи, громадянин… Дати б тобі по писку, цуценя безхвосте…
Отець Андрій нічого не забув і розквитався з тим гицелем. Коли прийшла тверда німецька влада, поїхав до міста з списочком. Небагато — лише вісім прізвищ. Серед них і Йванко. Кажуть, галасу було на селі, коли їх вішали… Єгомосьць дипломатично побув ще з тиждень у місті, а коли у селі йому розповіли про нещастя, зробив великі очі і відправив безплатно панахиду.
Навіть у душі отець Андрій ніколи не жалкував, що вчинив так, — сумління залишалося чистим. Влада повинна бути твердою і жорстоко підтримувати порядок. А то дозволь тільки — Йванки та Марічки у засмальцьованих штанях та полатаних спідницях на голову сядуть. І все через отаких дуже розумних, як і цей Заремба.
— Живемо ми людськими молитвами, — лицемірно зітхнув отець Андрій.
“Ото довго прожив би!” — подумав Євген Степанович і посміхнувся, згадавши індиків та свиней на подвір’ї.
— Я до вас у справі, отче, — сказав.
— І які ж можуть бути справи у товариша, — наголосив останнє слово, — Заремби до простого сільського священика?
— Справа, бігме, не дуже й значна, — не звернув уваги на іронію Євген Степанович. — Та скажіть мені, отче, чи можете ви негайно розшукати Ромка?
Сказав і побачив, як сіпнувся у кріслі отець Андрій. Але ж відразу зробив байдужий вигляд і відповів непевно:
— Хто ж його зна, де він вештається…
— Шкода, — сказав Заремба розчаровано. — А я хотів запропонувати вам гарну комерцію.
Мовив ці слова, не спускаючи очей з отця Андрія. Як і передбачав, риба відразу клюнула.
— Яка зараз може бути комерція? Важко, ох, важко… — промимрив знов непевно, та оченята блиснули і дивились запитувально.
— Заробити можна було б… — інтригував Євген Степанович.
— Багато?
— Та, гадаю, були б задоволені…
— А все ж?
— На вашу долю, святий отче, кілька сотень перепало б…
— Окупаційними?
— Як умовимось. Можна й рейхсмарками.
Отець Андрій завмер у кріслі, зважуючи. Коли він викаже цього комуніста поліції, зиску великого не буде. Та й хто. ж його зна, може, цей Заремба перекинувся до нової влади — тоді сорому не оберешся. Він же пропонує якусь комерцію, а комерцію отець Андрій любив більше, ніж навіть хрестини чи весілля. Невідомо, щоправда, як поставиться до цього Ромко. Овва! Цей шмаркач Ромко став великим цабе. Як-не-як, а крайовий провід. Постачанням відає, а розумній людині більш нічого й не треба — гроші самі пливуть до кишені, тільки лічи! Ось і цей Заремба… Певно, пронюхав щось і хоче уладнати справу…
Так, Ромко напевно не розсердиться. По-перше, старі товариші — разом з цим Євгеном до одного класу гімназії ходив. Хоча на це наплювати: Ромко з задоволенням власноручно повісив би цього комуніста, але там, де дзвенять гроші, політика відступає. По-друге, Ромко сам розгнівається, якщо відігнати вигідного клієнта. Клієнти зараз під ногами не валяються — бо, прошу панства, війна…
Заремба не зводив очей з єгомосьця. Наче спить, очі заплющив, не ворухнеться. Та зраджують руки. Поклав на гладке черево, крутить великими пальцями. Нараз зітхнув.
— То коли кажете — рейхсмарками, — мовив гугняво, — спробуємо розшукати Ромка. Пан поспішає чи має трохи часу?
— Хто ж має зараз вільний час, святий отче? — посміхнувся Євген Степанович.
— Ганю! Ганю! — залементував отець Андрій. Дівчина просунула носа у вітальню. — Поклич мені Дмитра.
Коли з’явився у дверях робітник, наказав:
— Розпрягай, хрестити сьогодні не поїдемо. А сам верхи підскочиш до… — і щось шепнув на вухо. — Скажеш, щоб відразу був тут.