Заремба вийшов надвір. Наказав хлопцеві розпрягати. Був певен — нічого поганого, поки не приїде Ромко, з ними не станеться. Бо виріс разом з Андрієм і Ромком — були колись сусідами — і добре знав, які зажерливі істоти брати Шиші.
Колись у Коломиї старий Шиш тримав невеличку крамницю. Євген Степанович ніколи не забуде яскраво розмальовану вивіску над будинком напроти: “Бакалія та колоніяльні товари. Шиш і К°”.
Оце “Шиш і К°”, додане, як пояснював крамар, для солідності, стало для фірми своєрідною рекламою. Люди сміялись, та купували з більшою охотою у Шиша, ніж у одноокого Боруха Гольцмана. Може, тому, що у Шиша в крамниці не було так брудно, а може, й тому, що вимовлялось дуже легко: “Петрику, гайни у К°”, чи “Скажи К°, щоб записав, а гроші я потім віддам”.
І братів Андрія та Ромка всі дражнили К°. Вони звикли і не ображались. Брати завжди тримались осторонь хлоп’ячого гурту. Старий Шиш змалку примушував їх допомагати у крамниці, хлопці рано полюбили гроші і намагались всюди мати собі зиск. Крали навіть з батькової крамниці мокрі цукерки і кам’яні пряники та й продавали хлопчакам з великою знижкою: мовляв, то батькове, а це — наше.
Андрій закінчив духовну семінарію, а Ромко пішов по батьківській лінії. Одержавши у спадщину крамничку, заходивсь розширювати справу. Та часи настали не ті — почалась криза, конкурувати з польськими та єврейськими гендлярами було важко. Вони мало не задушили Ромка, поки йому не спала на думку рятівна ідея — солідаризувати покупців на національному грунті.
Граючи на болючих струнах українців, котрих у Малопольській вважали людьми гіршого гатунку, Ромко Шиш викинув гасло — українець купує лише в українця! Пожертвував кілька сотень злотих на розвиток українського руху в Галичині і став одним з найвідданіших націоналістичних діячів у Коломиї.
Карта виявилась безпрограшною. Справді, чому українець має купувати не в Шиша, а в якогось Гольцмана? Навіть якщо у Гольцмана на гріш дешевше? Справа ж не у гроші, а в патріотизмі, в національних інтересах…
Дурні обивателі й не знали, що отой патріотизм Ромкові Шишу ні до чого, — йому аби торгівля йшла краще; не знали, що сам він веде справи не з українськими, а з польськими комерсантами, бо це вигідніше, і зовсім забуває українську мову, коли це може дати йому бодай один злотий прибутку.
Про те, що Ромко Шиш велике цабе у бандерівців, що він постачає їхні збройні банди, Заремба чув раніше. Коли виникло питання про рацію, згадав маніакальну жадібність Шишів і вирішив: найпростіше — купити передавача у бандерівців. Гітлерівці постачають бандитам зброю та все необхідне — мають бути у них і рації. Отець Андрій гукнув Євгена Степановича з ганку.
— Пан Євген, певно, притомився з дороги. То прошу пана відпочити до обіду. Вам постелять на канапі.
— Коли єгомосьць не заперечують, то краще б тут… — кивнув на копицю сіна, що височіла біля спіжарні.
Знову отець Андрій тонким голосом кликав Ганю й хапався за серце, бо дівчина побігла кудись до клуні. Нарешті вона винесла волохатого лежака, і Євген Степанович простягнувся на сіні. Лежав горілиць і дивився, як у бездонній блакиті пливуть білі хмари. Дивився й думав, що не так уже й погано все склалось. Він і не сподівався, що Ромко тут під боком. Певно, через брата підтримує зв’язки з гендлярами, тому й оселився десь на лісовому хуторі поруч. Аби не поїхав кудись, шляк би його трафив…
Роман Шиш, крайовий провід УПА, чи, як він сам величав себе, генерал, прибув до брата без зволікань. Він сидів у ресорній бричці — один на просторому задньому сидінні, а на вузьких козлах ледь вмістилось двоє кремезних дядьків з автоматами на грудях. Пан генерал був у зеленому жупані, синіх шароварах і блискучих лакованих чоботях. За габаритами він трохи поступався братові, та ненабагато. Був ширший за отця Андрія у плечах і розмовляв басом. Він ляснув Зарембу по спині, підкреслюючи своє дружнє ставлення, та Євген Степанович перехопив багатозначний погляд, яким перекинувся з своїми хлопцями, — мовляв, будьте насторожі.
— Саме й обід приспів, — потираючи руки, мовив отець Андрій і запросив до покоїв.
Єгомосьць полюбляв, просту, та здорову їжу. На столі стояли тарілки з холодцем, смаженою рибою, шинкою, вареними яйцями та холодною поросятиною. І кілька пляшок з наливками та каламутною рідиною місцевого виробництва.
Ромко налив по півсклянки кожному. Заремба свою рішуче накрив рукою.
— Не п’ю.
— А я чув, більшовики не цураються… — криво посміхнувся Ромко.
— Сухого закону у нас нема, та я не беру навіть солодкої. Серце… — збрехав Євген Степанович.
Молодший Шиш подумав якусь мить, та все ж перехилив свою склянку.
— Для апетиту, — пояснив, засовуючи в рот шматок шинки.
Євген Степанович зголоднів і їв зі смаком. Кілька хвилин жували мовчки, поки заморили черв’яка. Ромко знов потягнувся до пляшки, та, глянувши на Зарембину склянку, утримався.
— Казали мені, — почав, витираючи рукою рота, — що ти був за совєтів у великій пошані. Начебто комісар, чи як? Продавав нашу Україну більшовикам…
Євгенові Степановичу не хотілося встрявати у суперечку, яка лише ускладнила б становище й могла спричинитися до зриву плану. Заперечив:
— Пусте. Я працював у газеті.
— Але ж у комуністичній…
— Невже ти думаєш, що я приїхав у таку далечінь, аби сповідатись тобі?
— Прошу панства, — встряв отець Андрій, — як на мене, то поговоримо краще про справи.
— Золоті слова, — підтримав його Євген Степанович. — Чув я, Романе, став ти великим начальником, — підлестив молодшому Шишеві, — і все в твоїх руках. От і надумав запропонувати тобі один гендль…
— Зі скомунізованими елементами у нас одна розмова, — відрізав той. Підняв кулак, покрутив під носом у Заремби. — От яка!..
— Та заради нашої старої дружби, — мовив отець Андрій, — можна б зробити і виняток.
“І коли це ми дружили?” — подумав Євген Степанович.
Ромко налив собі склянку самогону. Понюхав і випив.
— Сьогодні я добрий, — сказав. — Що тобі потрібно? Коли звичайно, є гроші…
— Навіть не знаю, чи знайдеться у вас? — зробив непевний рух Заремба.
— Хо-хо! У нас, певна річ, не армійські склади, та українське вояцтво всім забезпечене!
— Коли панові потрібна навіть зброя, — солодко вставив отець Андрій, — то можна дістати зброю…
— Зброя, кажете, — із вдаваним здивуванням сказав Заремба. — За зброєю я не насмілився б приїхати…
— А все інше — тьху! — хвалькувато стукнув по столу Ромко, та, згадавши, що цим може збити ціну, повернув назад: — Для кого — тьху, а для кого й золото…
— За яким же дідьком пан сюди приїхав? — допитувався отець Андрій.
— Дурна річ, — махнув рукою Євген Степанович. — Мені потрібна рація.
— Що?! — вигукнув раптом Ромко. — А це бачив?.. — склав величезну дулю і сунув її Зарембі під ніс.
— Я завжди знав, що ти невихована людина, — спокійно відвів його руку Євген Степанович. — Чого ти злякався? Велика річ — рація!
— Щоб пан, перепрошую, перемовлявся з Москвою! — ніздрі єгомосьця стали червоними. — Аби ви передавали туди інформацію!..
— Авжеж, для того й існує рація, щоб передавати інформацію… Хіба ви цього не знали?
Кров кинулася Ромкові в обличчя. Сунув руку до кишені — секунда, і стріляв би.
— Спокійно! — схопив його за руку Євген Степанович. — Я ж не вимагаю її безплатно!
— Та плювати я хотів на ці марки!.. — гарячкував Ромко. — Для мене ідея дорожча!
— А хто сказав, що я плачу марками? — голосно здивувався Заремба. — Для вас, панове, я знайшов би й долари.
Ромко завмер з відкритим ротом. Потім його обличчя скривилось од неприродної посмішки.
— Що? — тільки й мовив.
— Пан не обмовився? — поспитав отець Андрій. — Пан справді має доляри?
— А чому б не мати, коли пропоную?
— Авжеж, авжеж… — нахилив голову єгомосьць. — Я не маю сумніву в кредитоспроможності вельмишановного пана, та хотілося б побачити на власні очі.