— Логічно, — мовив Кремер, щось обмірковуючи. — Отже, документ не фальшивий. Давайте подумаємо, чи є потреба передавати такі відомості, коли це може спричинитись до викриття одного-двох наших розвідників.
— Вони ж можуть потім все переінакшити, — обізвався Галкін, — Ми передамо, що п’ятдесят сьомий корпус під Одесою, а він буде аж у Прибалтиці…
— Навряд, — заперечила Катруся. — Ти, Федько, завжди поспішаєш робити висновки. Краще подумав би, чи легко перекинути корпус з місця на місце!
— О! Тепер ми підійшли до головного, — обірвав дівчину Карл. — Отже, коли документ не фальшивий, гестапо не було рації підсовувати нам зведення. Навпаки, коли б вони дізнались, що зведення потрапило до наших рук, то повинні були б…
— Не вагаючись, виловити нас одразу! — кинув Галкін.
— Правильно, — сказав Кремер. — Версію з фальшивкою відкидаємо. Тепер розкажи нам, Катрусю, про цього фельдфебеля Штеккера.
Що могла розповісти Катруся? Про ввічливість фельдфебеля, про його доброзичливий тон у стосунках з нею, деяку замкнутість?.. Карл попросив ще раз переповісти докладно розмову з Штеккером.
— Важко робити прогнози, — зітхнув, — та гадаю — маємо справу з людиною порядною, а може, й… Як він сказав тобі на прощання? Що думати іноді буває корисно?.. Чи не зрозуміла ти це як натяк?
— Я тоді нічого не розуміла, — відверто мовила Катря.
— Що ж, підсумуємо, — сказав Карл. — Фельдфебель, який повинен охороняти військову таємницю, бачить — хтось виготовив зайву копію з важливого документа. Ми вже припустили, що він не агент гестапо, що він не вистежує Катрусю. Що ж робить у таких випадках гітлерівський солдат? Негайно повідомляє безпосереднього начальника і має подяку або нагороду… В усякому разі має якийсь зиск. Так?
— Безумовно, — обізвався Галкін. — Між іншим, ми вже на десятому кілометрі. Поїдемо далі?
— А бензину вистачить?
— Повний бак.
— Чудово… Отже, фельдфебель повинен був мати зиск, — продовжив Кремер. — І сам відмовився од нього. Більше того, зробив дуже небезпечний хід. Коли б хтось дізнався, що він не повідомив про цей випадок, Штеккера судив би військовий трибунал. А там розмови короткі — розстріл. Фельдфебель — людина досвідчена й розумна — не міг не знати цього. І все ж спалив копірку. Виходить…
— Порядна людина, — вставила Катруся.
— Або…
— Не вірю я цьому, — вперто крутнув головою Галкін. — Зараз ви скажете — комуніст. Не випадало мені зустрічатись з такими…
— Значить, тобі просто не поталанило. Не можна стригти всіх під один гребінець… Тобі, Катрунцю, доведеться поговорити з фельдфебелем… Гірше не буде, а виграти зможемо багато. А тепер повертаймо назад. Завтра вихід в ефір, та й Дорошенкові хлопці чекатимуть на нас. Заремба казав, мають передати до міста вибухівку…
Розмова Катрусі з Штеккером відбулась наступного дня знову під час обіду. Коли поїхав комендант, дівчина зазирнула до кімнати фельдфебеля. Він стояв, спершись руками на стіл, і розглядав останні телеграми. Бланки були розкладені двома довгими паралельними лініями; на деяких — розгонисті резолюції коменданта, деякі — свіженькі. Катруся бачила: їх приніс єфрейтор з пункту зв’язку саме перед обідом.
Штеккер з цікавістю подивився на дівчину, яка стояла на порозі, запросив:
— Заходьте і… — Він осікся і мовив: — Я вас слухаю.
— Мені хотілося б, коли пан фельдфебель не заперечує, продовжити вчорашню розмову…
— Фройляйн замкнула вхідні двері? — обірвав Штеккер і, помітивши стверджувальний жест дівчини, пожартував невесело:
— В крайньому разі нас зможуть звинуватити у любовних фіглях-міглях, а це, зважаючи на мій вік, для вас не так уже й страшно. Та й СД рідко коли пхає свого носа в такі історії.
— Що ви подумали вчора про мене? — запитала Катруся.
— Те, що думають у таких ситуаціях… Що ви хоробра дівчина, але недосвідчена…
— Отже, ви здогадались, хто я… І для чого мені потрібна та копія?
— Коли ви скажете, то знатиму, — лукаво усміхнувся Штеккер.
— Ми стоїмо зараз на різних сторонах барикади, — почала Катруся трохи патетично, не так, як хотіла. Почервоніла, та пішла напролом: — Ви — гітлерівський солдат, я — радянська дівчина. Нас роз’єднує прірва, але ж кожна порядна людина — а ви мені здаєтесь порядною людиною, пане Штеккер, — повинна боротися з фашизмом.
Фельдфебель обійшов навколо столу, став напроти дівчини. Він хотів щось сказати, та Катруся вела далі:
— Кожна людина, я ще раз повторюю це, коли вона має хоч краплю совісті, повинна боротися з фашизмом!..
Штеккер рішучим жестом зупинив її.
— А звідки ви взяли, — запитав, — що ми стоїмо на різних сторонах барикади? Та я стояв по цю сторону, коли тебе ще на світі не було.
Побачивши на Катрусиному обличчі розгубленість, взяв її за руку, посадовив на стілець. Сам також сів. Почав спокійно й повільно, наче роз’яснюючи загальновідомі істини:
— Ти гадаєш, в Німеччині всі фашисти? Ваша молодь, не заперечуй, схильна так думати: мовляв, якщо Гітлер захопив владу, все там — продажне… Правда, націсти задурили голови багатьом, та є чесні люди, які продовжують боротьбу. Ми боремось з фашизмом — кожен на своїй ділянці — і ніколи не схилимо голови. Бачиш, — показав на телеграми, — від них багато залежить. Щодня десятки вимог, розпоряджень, вказівок. Комендант наказує, виконую я. А виконати можна по-різному. Можна відправити ешелон з солдатами сьогодні, а можна й через кілька днів. Можна загнати на глуху станцію состав з бензином і розшукувати його два тижні. Все можна, фройляйн Кетхен. Це хоча й крапля, але ж кажуть, крапля й камінь підточує…
— Ніколи не думала, що у нас вийде така розмова, товаришу Штеккер, — сказала Катруся. — Хочете працювати разом з нами?
— Сьогодні я цілий день чекав цієї пропозиції, — зізнався фельдфебель. — Був певен, ви не пройдете повз мене. Після того, що сталось, ви повинні були знайти зі мною спільну мову.
— І знайшли, — радісно сказала Катруся.
Коли Катруся розмовляла з Штеккером, Галкін зашифровував інформацію, складену Карлом на основі секретного оперативного зведення коменданта залізничного вузла. Закінчивши роботу, подзвонив у магазин. Кремер уже чекав на нього, і скоро чорний “мерседес” стояв під дзеркальними вітринами на вулиці Капуцинів.
Карл Кремер вийшов з магазину. Крокував, майже не звертаючи уваги на лисого літнього продавця, який, трохи відставши й зігнувшись, поспішав за хазяїном. Навіть зовнішній вигляд Карла Кремера свідчив про успіхи фірми. У модному сірому костюмі, велюровому капелюсі, з коштовним перснем на пальці, він, звичайно, уособлював собою комерційний талант і фінансову респектабельність. Зупинився біля лімузина, зверхньо глянув на продавця. Збоку можна було подумати, що глава фірми щось наказує — такий пихато-нудьгуючий вигляд мав Карл Кремер. Насправді ж говорив:
— То ви, Михайле Андрійовичу, дорогенький, зачекайте на Катрусю. Вона подзвонить або зайде в магазин. А ввечері подзвоніть мені, бо я можу вмерти від хвилювання…
— Ви людина молода, і до смерті вам, йой, як далеко, — відповів Фостяк. — Але чого не зробиш для Карла Кремера! Подзвоню, неодмінно подзвоню — їдьте спокійно.
На виїзді з міста чергував посилений есесівський патруль. Документи перевіряв оберштурмфюрер. Він довго розглядав, мало не обнюхував папери Кремера, зазирнув у машину і лише після цього наказав пропустити.
— Не подобається мені цей патруль, — сказав Галкін, коли рушили. — У цьому напрямі більше їздити не будемо. Сьогодні востаннє…
Карл погодився з Федьком. Справді, цей есесівець дуже підозрілий. Коли від’їжджали, зробив якусь помітку у блокноті — певно, записав номер машини.
Галкін збільшив швидкість — до виходу в ефір залишалось небагато, а треба проїхати кілометрів з двадцять. Там біля шосе густий гайок із зручним з’їздом — далеко не хочеться заглиблюватись, бо завидна слід ще доїхати до лісу, де на них чекатимуть партизани.