З-за рогу викотився маленький трамвайний вагончик. Заремба побіг, встиг схопитись за поруччя й скочити на підніжку. Трамвай, набираючи швидкість, завернув до вузенької вулички. Євген Степанович ще встиг побачити під деревами центрального бульвару сірий капелюх агента.
Заремба стояв на підніжці. Ноги задерев’яніли. Трамвай дзеленчав, натужно долаючи підйом.
…Сіра машина повільно наздоганяла трамвай. На передньому сидінні розвалився сивий агент. Відвернувся, не дивлячись на Зарембу. Навіть позіхнув.
Тепер уже не було жодного шансу. Ну що ж, він якомога дорожче продасть своє життя.
Остання зупинка — Крутий замок. Сірий “опель-капітан” став так, щоб одрізати шлях до парку. Заремба разом з іншими пасажирами попрямував до найближчих будинків. Навмисно спіткнувся, позирнув назад і побачив гестапівця, який переходив вулицю.
До першої брами залишилося ще з десяток метрів. Заремба пішов швидше, югнув до парадного. Сходи круто піднімались од самих дверей. Перестрибуючи через сходинки, вибіг на першу площадку. Позаду грюкнули двері. Притулився за виступом стіни: тепер у нього була зручна позиція — сходи темні, а біля входу падає світло з віконця над дверима.
Агент йшов обережно, тримаючи напоготові пістолет і прислухаючись. Зупинився, ковзнув поглядом по сходах. Внизу знов грюкнули двері. Сивий махнув рукою, покликавши товариша, рушив, тримаючись біля стіни.
Заремба підняв пістолет. Натиснув на гашетку, коли гестапівець переступив через останню сходинку. Пострілу не почув, лише побачив, як падає довге тіло.
Другий агент гайнув до виходу. Куля наздогнала і його. Впав на порозі, головою на вулицю, не даючи дверям причинитись.
На сходах біля тіла сивого гестапівця лежав пістолет. “Ще сім пострілів”, — подумав Євген Степанович. За три стрибки опинився на сходах, схопив важкий парабелум. Коли вже біг назад, почув постріл — куля обпекла руку біля ліктя.
Чверть години панувала тиша, лише порипували на вітрі двері. Потім під’їхала машина. Через відчинені двері різанули автоматною чергою. Постаті в чорному заметушились у парадному. Заремба стріляв, рахуючи постріли. Три… п’ять… сім… Уже кілька есесівців лежало на сходах. Раптом щось тупо вдарило його у скроню. Євген Степанович хотів ще раз вистрілити, та не зміг підняти руку. Він схопився за поруччя, не втримався і впав на сходи.
Касета, загорнута у чорний папір, пекла Кирилюкові шкіру. Він часто обмацував її, наче хотів упевнитись, що вона нікуди не зникла із внутрішньої кишені піджака.
Петро нетерпеливо міряв кімнату широкими кроками. Залишалося півгодини — о дванадцятій прийде Катруся. Дівчина перекаже Зарембі, що вони з Галкіним невідкладно виїхали до Дорошенка. Там Федько викличе центр, щоб за дорогоцінною плівкою прислали літак. Можна було б передати касету через зв’язкового, але ж тоді вона затримається на кілька днів, а тут кожна година дорога…
Коли не треба, то час минає швидко, а зараз навіть секундна стрілка ледь повзе. Петро визирнув у вікно. Галкін підняв капот “мерседеса”, щось підтягує. Чудовий характер у Федька: хоч грім над головою, йому бай дуже…
Постукав пальцями по склу, згадав, як уважно рахував Рехан гроші, посміхнувся. Добре, що він вирвав у Руді розписку, — тепер секретар кревно зацікавлений у тому, аби з Кремером нічого не сталося. А як не хотілось Рехану писати цю розписку…
Кирилюк згадував події минулої ночі і знову переживав їх, як наяву. Цей Руді виявився небезпечнішим, ніж здавалось.
Коли Петро почав одчиняти сейф, щоб дістати гроші, почув за спиною грюкіт, озирнувся: на підлозі качались Рехан і Федько. Петро вибив з руки секретаря пістолет, навалився на нього, і Руді відразу заскиглив тонким голосом, вимолюючи пощаду.
— Наволоч! — гнівно сказав Федько. Він сидів на підлозі в самих трусах і витирав кров з розбитого носа. — Хотів стріляти у тебе!..
Рехан важко сопів. Нараз почав схлипувати. Петро обшукав його, забрав свого браунінга. Руді став перед ним навколішки:
— Не вбивайте мене! — заскиглив.
Лише тепер Кирилюк усвідомив, що могло статись. Руді грав з ним до кінця, і гроші були у цій грі головним козирем: Рехан дотримувався умов гри, поки Петро не відчинив сейф. Побачивши гроші, секретар вирішив іти ва-банк. Тепер марки все одно належали б йому, а плівка із знімками найсекретніших документів виправдовувала постріл. Чому він опинився тут, на квартирі у Кремера? Дурниця, завжди можна вигадати карколомну історію…
Галкін прокинувся, коли Кирилюк привів секретаря. Визирнув з дверей і встиг кішкою кинутись на Рехана, побачивши, як той витяг пістолет…
Руді й далі стояв навколішках. Петро розмірковував, що ж робити? Раптом сяйнула щаслива думка.
— Сідайте, — підштовхнув Рехана до столу. — Пишіть…
Той слухняно взявся за ручку.
— Розписка. Я, Рудольф Рехан, одержав од радянського розвідника Карла Кремера сто тисяч марок за те, що допоміг йому…
Рехан кинув ручку.
— Я не писатиму цього!
Кирилюк підняв пістолет.
— Ми помінялися ролями, Руді, — мовив. — Я рахуватиму до трьох…
Рехан зиркнув спідлоба, до крові закусив губу, великі вуха його почервоніли.
— Не треба, — сказав покірно. — Диктуйте…
— На чому ми зупинились? Ага… Допоміг йому викрасти з сейфа губернатора і сфотографувати секретні карти, схеми та інші важливі документи укріпленого району…
Закінчивши диктувати, Петро наказав:
— Тепер перепишіть цю розписку.
Рехан знизав плечима, та слухняно виконав наказ. Кирилюк перевірив тотожність копій, пояснив:
— Один примірник буде в мене, другий у моїх друзів. Якщо ви викажете мене, цей документ того ж дня одержить СД.
— А гроші? — обережно запитав Рехан.
— Не думайте, що ми зліплені з одного тіста… — Петро дістав із сейфа кілька пачок марок. — Тут — все…
Рехан швидким рухом підсунув до себе гроші. Рахував, беззвучно ворушачи губами. Швидко позасував гроші, жалібно глянув на Петра. Видно, хотів запитати про щось, та не наважувався.
Кирилюк зрозумів його.
— Надбавки не буде, Руді, — сказав глузливо. — Ви не заслужили її.
Секретар скривився, збираючись канючити, та, побачивши гнівний блиск у Федькових очах, позадкував до дверей…
Цікаво, де зараз Рехан? Подумавши про це, Кирилюк гидливо скривився.
Підійшовши до вікна, перегнувся через підвіконня і ще здалеку впізнав Катрусю. Так нетерпеливився, що вирішив зустріти її на вулиці. У передпокої затримав його телефонний дзвінок. Буркнув сердито, схопивши трубку:
— Слухаю…
Дзвонив Фостяк. Він не назвав себе, та Кирилюк відразу пізнав знайомий голос:
— Щойно заходив до нас вуйко, — говорив він повільно, переборюючи хвилювання. — У супроводі кількох незнайомих…
— Яких незнайомих? — не зрозумів Кирилюк.
— Ви ж знаєте, вуйко не любить знайомств, — сказав Фостяк, — невже ви не розумієте? Вони причепились до нього на вулиці біля парку…
— А-а… — жахнувся Петро.
— Ви слухайте мене! — обірвав Фостяк. — Вуйко передав вам привіт і сказав, що навряд чи зможе зустрітися з вами. Зрозуміло?
— Так… — ледь видихнув Петро. — Але ж як це все сталось?
— Вуйко, мабуть, і сам не знає. До речі, він радив вам відпочити… У товаристві приємної дівчини… Я на вашому місці відразу покінчив би зі справами і поїхав кудись на село… Коли ще трапиться така можливість, ви чуєте мене?
— Я все зрозумів… Вуйко не помилився?
— Ви ж знаєте, він ніколи не помиляється.
— Знаю…
— А коли знаєте, то не підводьте його. Відпочивайте щасливо. Я дзвоню з готелю напроти. До побачення…
Кирилюк кинув трубку. Що робити?
Швидко збіг по східцях і побачив Катрусю біля машини. Галкін усміхається їй, — чорт, яка у нього самовдоволена усмішка! Усміхається, коли за Зарембою йдуть…
Видно, Катруся щось прочитала на Петровім обличчі, бо стривожено пішла назустріч. Кирилюк озирнувся навколо — вулиця порожня, лише внизу біля поштамту перехожі.