Я намагався оговтатися від такого вироку суду, що пролунав, як грім серед ясного неба. Намагався все, що відбулося, продумати до подробиць.
Щоб показати зразок безкомпромісного й безжального придушення націоналізму, УКДБ доручило вести судовий процес голові обласного суду Рудику, а підтримувати державне звинувачення в суді — прокуророві области Нетименкові.
Матеріяли справи не давали юридичних підстав кваліфікувати діяльність Української робітничо-селянської спілки за статтею 56 Кримінального кодексу як зраду Батьківщини. Але що таке матеріали справи? Кримінально-процесуальний кодекс зобов’язує судити за скоєні дії, а не за стан мислення особи. Але то закон і теорія, а в Союзі виникла чекістська практика зовсім іншого штибу. Важливо було правильно оцінити дії заарештованих осіб і, відповідно, правильно визначити їм кару, а потім під неї підібрати статтю Кримінального кодексу. Для визначення кари потрібно вивчити справи. Після придушення національно-визвольної боротьби, після перемоги над організованим опором українського народу часу для цього вистачало. Та не завжди так воно коїться, як треба.
* * *
Матеріяли слідства не давали підстав кваліфікувати мої дії за статтею про зраду Батьківщини, але оте спокійне ставлення до арешту, поведінка під час прощання з дружиною, що вказувало на відсутність ознак страху, кадебістам вельми не подобалося, і вони все ж таки перекваліфікували мої дії на зраду Батьківщини. Прокурор области Нетименко підтримав цю кваліфікацію, Рудик узаконив її своїм вироком.
Кандибу в час попереднього слідства підмовили написати заяву про діяльність УРСС. Він пише її в камері і каже своєму співкамерникові (сексотові): “Оце пишу цю заяву, а сам із задоволенням узяв би автомат та постріляв би всіх оцих москалів!”
Така наша поведінка додала владі рішучости присудити мене до страти, а Кандибу — до 15 років ув’язнення.
У суді я заявив, що кваліфікацію своїх дій за статтею 56 КК вважаю неправильною. Але суддя у вироці записав, наче я визнав свою вину за вказаною статтею, присудив мене до страти, і в такому вигляді матеріали надійшли до Верховного Суду України для касаційного розгляду.
У Києві після вивчення справи дійшли висновку, що для кваліфікації за статтею 56 КК немає жодного доказу, і того доведеться перекваліфіковувати на антирадянську агітацію і пропаганду. Цей намір так стурбував начальника обласного управління КДБ Шевченка, що він полетів до Києва наполягати на правильности обласного вироку.
Верховний Суд обрав золоту середину: замінив мені смертну кару на 15 років ув’язнення, моїм побратимам — Кіпішеві й Боровницькому — перекваліфікував на антирадянську агітацію і призначив замість 10 по 7 років ув’язнення. Решту вироку обласного суду залишив без змін.
Заберіть вашого агента!
(Григорій Зельман)
За кілька днів до камери поселили незнайому людину. Він назвався Григорієм Зельманом і розповів, що заарештували його разом з членами Українського Національного комітету. Сказав, що вже сидів у тюрмі й концтаборі, відбув кару, а тепер заарештували вдруге за політику.
“Справді він той, за кого видає себе, чи знову чекістський сексот? — міркував я. — Якщо він правду каже, що вже був ув’язнений, то має знати, як поводитися в камері. Подивлюся. Не буду йти перший ні до туалету, ні до катаринки, ні до годівнички. Хай він сам зробить ці перші кроки, тоді буде видно, сидів він чи не сидів.” Чоловік на вигляд зовсім простий: одяг, взуття, мова… — все вказує на просту роботящу людину. І все ж сумніви не покидали — невже знову чекістська хитрість? Минулого разу підсунули були нібито інтелігента, тепер трудівника.
Видно, що чоловік не нав’язливий. Я вирішив подивитися, куди хилитиметься його інтерес — чи не на те, щоб пронюхати, хто ще з членів організації залишився на волі, щоб здати кадебістам?
Я запитав, чого в нього єврейське прізвище, бо з виду він геть не нагадував єврея, мав викапано український типаж.
Він спокійно пояснив, що прізвище це з якогось давнього німецького коріння. Може, ще з часів Данила Галицького — князь заохочував заселення незайнятих галицьких теренів різними іноземцями, часом після численних війн і примусово залюднював їх.
Щоб не мати потреби в катаринці, я утримався від їжі й пиття. Зельманович якось незграбно взяв їжу, а потім цілий день терпів і витримав аж до вечірнього туалету. “Чого він терпить? — думав я. — Не знає, на яку ногу стати? Але якщо ти сидів, тож ти знаєш, як все це робиться. Отже, ти не сидів.”