Ця історія в рідному селі мене вразила. Як розповіла дружина, у клубі сиділи мої батьки, брати й сестра. Брат Сашко підвівся і гучно попросив приїжджих розповісти селянам, що саме поганого я зробив. Один із чекістів почав пояснювати, мовляв, розказувати конкретно, це означало б поширювати моїми устами ту злісну антирадянщину, яку поширював Лук’яненко.
— Та й хіба ви не вірите радянському суду?
— Віримо, віримо! — пролунало кілька голосів з різних кінців зали. Я знаю тих кілька сільських безпутних п’яниць, які за пляшку горілки ладні кричати будь-що.
Потім встала сестра і каже:
— Ми знаємо, що наш брат нікому ніколи в селі не робив зла. Навпаки старався робити людям добро. Якщо він не заподіяв людям зла, то про яке зло для держави ви говорите?
Один з приїжджих:
— Ага… так ви захищаєте брата?! Захищаєте ворога народу, ворога нашої радянської держави!
Звідусюд загукали до неї:
— Сідай, сідай! Бо ще й тебе засудять. Буде й того, що одного розстріляли.
Чекісти ще довго говорили й залякували все село. Відтак все не вщухала чутка, що батьків вивезуть до Сибіру, сестру, мабуть, засудять, а хату віддадуть колгоспові, щоб порубав на дрова.
— Левку, — зітхнувши запитала мене дружина, — батько й мати питають, чи слід їм признаватися людям, що ти живий?
— Що ти їм порадила?
— Сказала, що спитаю тебе і їм перекажу.
— То ж скажи, хай усім розповідають правду.
Наглядач попередив, щоб більше говорили по ділу і, що вже час кінчати.
— Я просив привезти теплу білизну, шкарпетки, словник англійської мови, светра. Що там ще?
— Привезла. Все привезла. Привезла трохи сала, ковбаси на дорогу та ще там трохи гостинців. Рукавиці привезла, твою студентську валізку та зелений ранець. Пиши мені листи. Не забувай. А куди тебе повезуть?
— Офіційно не знаю. А неофіційно кілька разів проскочило, що у Мордовію.
— А де та Мордовія?
— Десь над Волгою чи за Волгою. Ніколи не мріяв їхати на Схід. Навіть підлітком, читаючи книжки про подорожі й мандри, не мріяв про мандри на Сході. А доведеться їхати.
— Та ж усі бандерівці, — зітхнула Надія, — десь мучаться там за Україну на Сході.
— Усе. Прощайтесь! — сказав наглядач.
— А де ж речі? — спитав я дружину й наглядача.
— Ми їх перевіримо й занесемо вам до камери.
Встали. Обнялися, поцілувалися. Я взяв дружину міцно за плечі, трішки відвів від себе і спокійно, навіть з легкою усмішкою, сказав:
— Нічого, кохана, не тужи, не журись і не бійся нічого. Ми в боротьбі. Справедливій і правій. Я не буду сидіти весь строк. Імперія розвалиться швидше. Тож вище голову підійми і всміхнись. Бувай здорова! Прощавай!
За два кроки обернувся і глянув їй в очі. Вона не плакала. В очах більше мужности, ніж суму.
— Молодчина! — гукнув їй наостанок. — Не тіш ворогів сльозами!
— Тихше! — гукнув до мене наглядач. — Ідіть вперед!
“Наша мрія, синку, не подобається владі”
Дружині вони не сказали, коли саме мене відправлять зі Львова. Та й сам я цього не міг знати. День відправки становив оперативну таємницю. Щоб хтось не зупинив потягу і не звільнив націоналістів, про цей день ніхто за межами тюрми і самих слідчих не повинен був знати. Така обережність була виправдана до 1956 року, в час збройної боротьби супроти московських загарбників. 1961 року вже нікому було зупиняти поїзд, стріляти в охорону з солдатів міністерства внутрішніх справ, звільняти ув’язнених і поповнювати ними повстанські загони. Проте за інерцією чекісти й енвеесівці дотримувалися попередньої таємничости.
Я цілими днями ходив по камері, думав про майбутній концтабір, а більше співав, співав. Гучно не дозволялося, а в півтону наглядачі не забороняли. Загадав собі проспівати всі пісні, які лишень знав. У пам’яті зринали все нові й нові — чуті в рідному селі, в армії. Особливо багато вивчив пісень в армії, коли служив під Києвом у Макарівському районі, а потім — у австрійському містечку Баден. Там були майже самі українці і весь вільний час співали. Ці співи мали якусь чудодійну силу: вони згуртовували, давали кожному почуття родинности, створювали магнітне поле, що об’єднувало всіх у духовну монолітну силу. Співи витворювали невидимі струни єднання з Україною, з тією місциною, де жили батьки, родичі, друзі, кохані, які знають і співають цих же пісень. Намагався не спрощувати мелодії, а кожну ноту відтворювати так, як співали мама, село, ті українські парубки у совітській військовій уніформі з різних областей України, разом з якими ріс і мужнів у армії з 1944 по1953 рік. Згадував мамині пісні: “Ще не вмерла Україна”, “Розлилися круті бережки, гей, гей по роздоллі” та “Я сьогодні щось дуже сумую”. Пісні ці заборонені, та що мені заборона? Я вже в полоні. Мене загнали у те найглибше дно, в яке лишень могли загнати, то й боятися немає сенсу. І я знову й знову заводив: