— Ну таким способом ви його не зміните, а собі накличете біду, — каже Лантух.
— Та я з ними балакаю культурно.
— Культурно кажете голу правду, а вона виглядає, як гострий протест, — попередив Тимків.
Члени Політбюро ЦК КПРС у концтаборі…
В’язні вишикувалися в бригадні колони по п’ятеро в шерензі перед дерев’яною брамою для переходу з житлової до робітничої зони.
Старшина відчинив браму. У проході з одного боку став сержант, з другого — старшина зі стосом карток і почав вигукувати прізвища в’язнів, а ті, називаючи статтю Кримінального кодексу і строк ув’язнення, переходили з однієї до другої зони.
— Славку, зачекай мене за брамою, — звернувся я до Кобилецького.
На знак згоди він кивнув головою, пройшов повз ментів і метрів за тридцять зупинився. Невдовзі перепустили мене і я поспішив до Кобилецького.
— Що ти хотів, Левку? — питає.
— Слухай, Славцю, давай зайдемо до Волощука в його художню майстерню. Я ніколи там не був. Волощука я особисто знаю тільки з виду, але ніколи з ним не розмовляв. Самому заходити якось незручно, а ти його знаєш, тож і познайомиш.
— У нас небагато часу, бо ж мусимо йти на свої робочі місця. Тепер он бач менти взяли моду після розводу обходити всю робочу зону й фіксувати, хто не є на своєму робочому місці.
— Та ж нам не треба багато часу.
— Він ще не пройшов через вахту.
— Почекаємо біля майстерні. Він же скоро прийде.
— Гаразд, почекаємо. О, он він іде! Чоловік трохи вище середнього зросту, широкий у плечах рівною ходою наближався до нас. Під сірою зеківською шапкою густі чорні брови. Під бровами глибоко посаджені проникливі карі очі. Прямий ніс. Чималий рот. Край верхньої і нижньої губ різко окреслені, а самі губи ніби приплюснуті — так сформовані губи у людей рішучих і категоричних (диктаторів). Щелепи подаються вперед, це надавало обличчю загалом прямокутної геометрії.
— Пане Максиме, — звернувся до нього Кобилецький, — це Левко Лук’яненко, прошу познайомитися.
— Максим Волощук, — представився він, потискаючи руку.
— Мені багато розповідали, — почав я, — про ваші малярські здібності, і я захотів особисто подивитися на ваші твори — якщо пан майстер мають час і настрій до пояснень.
— Я маю час і з задоволенням покажу вам свою майстерню. Ходімо на другий поверх, бо вона на другому поверсі цієї барачної халабуди.
Ми піднялися крутими скрипучими сходами на другий поверх. Кімната метрів чотири на чотири мала велике вікно і три електролямпи на стелі для хорошого освітлення.
На лівій глухій стіні висів великий олійний портрет приблизно півтора метри на метр із зображенням потужної особистости.
— Муссоліні, це Беніто Муссоліні! — вигукнув я.
— Ні, — гукнув услід Кобилецький, — це сам Максим Волощук!
— О, — із задоволенням зауважив пан майстер, — мені приємні ваші оклики. Ба, маю інше завдання: намалювати заступника начальника мордовських концтаборів полковника Толстожилова.
— Він бачив цю картину? — питаю.
— Бачив, коли вона була ще не зовсім закінчена.
— Як він її сприйняв?
— Йому дуже подобається Муссоліні і я думаю, що він із задоволенням буде всім казати, що це він на полотні, а не хтось інший.
— Він часом не збирається їхати в Італію? — запитав Кобилецький.
— А що? — перепитав Волощук.
— Там би його заарештували й повісили.
— Навряд чи полковник Толстожилов так схожий на Муссоліні, щоб італійці могли сплутати.
— Тобто Толстожилов у картині бачить не себе справжнього, а той образ, який він хотів мати?
— Авжеж.
— Це означає, що ви, як художник, зорієнтовані не на відтворення реалістичного образу, а йдете назустріч уяві полковника.
— Тобто ви хочете догодити? — допитується Кобилецький.
— Але ж я намалював Муссоліні. Його образ мені подобається.
— І в ньому щось є від вас?
— Та в ньому, — перебив Кобилецький, — весь Волощук.
— Покажіть ще інші ваші праці, — попросив я.
Волощук підійшов до картонних аркушів різних розмірів і почав показувати графіки з цифрами про випуск продукції концтабірним заводом. Кілька комуністичних гасел. Кілька початих портретів членів політбюро ЦК КПРС
— Ви давно їх малюєте? — показуючи пальцем на ці портрети, питаю.
— Вже давно.
— Який у вас був термін?