— Того, — відказую, — що я вивчаю контингент політв’язнів. Хочу знати і українців, і литовців, і естонців, і латвійців, і москалів, і євреїв і інших. Це ж непересічні люди. З мільйонів совітських будівників комунізму вони виділилися, тобто не піддалися ідейному забамбулюванню й відважилися піти проти держави. Мені хочеться знати їхні ідейні переконання, рівень інтелектуального розвитку. Це мені важливіше, ніж у кожному конкретному випадку показати свою сильнішу волю чи більші знання. Зрештою, доводжу свою перевагу розумом, але не намагаюся поставити їх нижче від себе своєю волею.
— Так, це все цікаві й складні речі. Згодиться це ще колись чи не згодиться, а знати варто, — зауважує Христинич.
Ми ще не раз поверталися з ним до цієї теми.
Після Христинича познайомився з Володимиром Затварським, чоловіка з темпераментом, різкого, безкомпромісного. Коли, бувало, розповідали, що львівські кадебісти в час слідства до їжі додавали якусь хімію, яка розвивала абулію (безвілля): байдуже ставлення до себе, до справи і до всього на світі, що в такому стані у протоколах попідписували далеко не те, що казали, що хотіли, то він кепкував. Мовляв, шукаєте тепер виправдання, чого вибовтували на слідстві те, що слід було б не виказати. Його колеги по “Об’єднанню” Леонюк, Гасюк і Христинич багато читали. Він не цурався газет і журналів, але на читання дивився як на третьорядну справу, на яку можна тратити час, коли немає ніякої іншої справи. Іншою справою для нього були дискусії з різними людьми, в основному з молоддю зі східних областей України. Він розповідав (і мені найбільше) про підпільну боротьбу, про усілякі конструкції бункерів (криївок), про структури підпільних організацій, про способи конспірації та інші тонкощі партизанської й підпільної боротьби.
Одного приємного сонячного дня, коли вперше стало так тепло, що можна було вийти з барака без куфайки, походити й подихати свіжим повітрям, я наздогнав на трапі Затварського, вдарив долонею його в плече й привітався:
— Здорові були, пане Влодку!
— Добридень, пане Левку!
— Куди вас несуть ваші ноги?
— Не зовсім конкретно знаю, куди саме, але достеменно знаю, що вперед.
— А що, як повернемо на стадіон?
— У мене небагато часу, бо маю готуватися до праці, проте ходімо трохи походимо.
Ми попрямували в бік стадіону.
— О! — вигукнув Затварський. — Ондечки йде Шухевич. Ви вже познайомилися з ним чи ще ні? Він позавчора приїхав з Володимирського централу.
— Ні, ще не познайомився. Ви були з ним знайомі раніше?
— Майже незнайомий. Коли мене привезли в цю зону 1960 року, його хутко забрали й відправили у Володимир. Ми встигли поручкатися — ото й усе. Ходімте, познайомимося ближче.
— Слава Йсусу Христу! Добрий день! — привіталися ми до Шухевича.
— Навіки слава! — відповів Шухевич.
— Пане Юрку, хочу познайомити вас із Левком Лук’яненком. Він юрист зі східної України. Має 15 років.
Шухевич потиснув руку Затварському, відтак мені.
— Чув, — каже, — про вашу організацію в тюрмі. Радий буду тут ближче познайомитися.
— Мені також, — відповів я, — про вас багато доброго розповідали, отже, радий нагоді познайомитися особисто.
— Ви куди прямуєте? — питає нас обох. — Я йду до п’ятого барака. Маю там зустріч.
— Ми йдемо на стадіон.
— Гаразд, до зустрічі!
Ми гречно розпрощалися з надією на скору зустріч.
Територія стадіону була позначена загорожею: стовпчиками, заввишки сантиметрів 60–70, до яких були прибиті поперечні жердки.
На ці жердки зручно спиратися. Коли вийшли з-за барака, то спостерегли у другому кінці трьох в’язнів — що приємно вразило — посправників Затварського, Леонюка, Гасюка й Христинича. Підійшли. Привіталися. Побалакали про повернення Шухевича з Володимирської в’язниці та інші дрібні новини. Затварський подався у своїх справах, а я ще лишився.
— Пане Левку, — звернувся Леонюк, — ви читали в “Літературній Україні” вірші Степана Олійника?
— Ні, ще не читав. А що?
— Він дрібний віршомаз, — каже Гасюк, — і на цей раз, як не дивно, немає холуйства.
— Шановні друзі, я не дуже себе труїв комуністичною блювотиною, але зі Степаном Олійником маю трохи ближче знайомство, — почав я. — Сталося це так. 1957 року проходив юридичну практику в Теплицькому районі Вінницької области. Якось зайшов до районної бібліотеки. Дивлюся: посеред великої кімнати величезна купа порваних книжок. Бібліотекарка діставала книжку за книжкою з полиць, заглядала в довгий список і одну книжку знову ставила на полицю, другу рвала й кидала на купу. Я питаю: “Що ви робите?” Каже: “Вилучаю книжки відповідно до цього списку, який учора отримала з райкому партії”.