— Що ви робите? — звернувся я до нього. Ви чого плачете? Як можна так розпускати нюні?!
— Е… вам легко казати! А моя Одарка з характером. Вона покине мене. Вона забере з собою донечку Орисечку. Я залишуся сам. Що ж я сам робитиму? Сором на все село! О, пропаща я людина…
І буйні сльози дзюрками полилися з очей, на гладке рожеве обличчя.
— Послухайте, П’ятниця! Ви молодий, здоровий і дужий чоловік. Сидітимете не більше трьох років. За цей час з вами нічого не станеться. Повернетеся й будете жити, як і жили до ув’язнення. А жінка?.. Та що ви над нею плачете? Знайдете іншу. Це хай вона спробує знайти іншого чоловіка, а ви, чоловік у штанях, завжди знайдете. Хай вона за вами плаче, а не ви за нею.
— Ви не знаєте моєї жінки! Вона й била мене, а я її кохаю понад усе. І тепер, коли я тут, а вона там, то не можу навіть уявити собі, як вона там. О, лишенько моє! І п’ять років це такий довжелезний термін! Я не витримаю його, я помру!..
І знову сльози залили його обличчя.
— Слухайте, баба, на вас гидко дивитися! Візьміть себе в руки! Та ж у вас має бути не тільки тіло, а й воля. Не скигліть. Ви ще майже нічого не втратили! Концтабір збагатить вас знаннями тої частини радянської дійсности, яку не пропагують через газети й радіо. Він розширить ваш кругозір. Усякі знання — коштовність. За них доводиться платити. Плата в три роки концтабору — не бозна-яка велика плата, коли мати на увазі, що, набувши ці знання, ви ще житимете сорок років. Вони, ці знання, допоможуть вам прожити наступні роки розумніше, плідніше і краще.
— Як ви можете так казати? Таж концтабір — це пекло!
— Якщо з цього пекла люди повертаються додому, до села, до праці, то значить людське тіло спроможне його витримати. Отже, й ваше тіло витримає. Головне — не падати духом і не навіювати собі всякі жахи.
— Ні, ви нічого не розумієте! Та ж там не буде ні вареників, ні сметани! А як моя Одарка їх готує — о Боже! (І що вона тепер дома там робить?) І кожен в зоні тебе може штовхнути! Люшнею побоїться, але загвіздкою в бік штуркне — ну й капосні ж є люди!
— Слухайте, П’ятниця, яку ви маєте вагу?
— Дев’яносто п’ять кілограмів.
— Скільки людей, що бували з вами в слідчому ізоляторі важчі за вас?
— Не зустрічав таких. Але вони, звичайно, є.
— Так кого ви боїтеся: тих, що є десь там бозна-де, чи легших від себе?
— І тих, і тих. Перших, боюся тому, що їх багато; других — тому що я ж їх можу зустрінути.
— Ви маєте батька й матір?
— Батько згинув рано. Мене виховувала матір, — сумно сказав П’ятниця.
— Бачу. Вона навчила вас плакати. Жінка часом сльозами проб’є більше, ніж чоловік твердим голосом, але ж ви у штанях, а не в спідниці, і того ваша легкість до сліз — гидотна нікчемність. Вам би у спідниці родитися!
У Ніжині П’ятницю вивели з камери і передали місцевій міліції. Я полегшено зітхнув. Невже може бути такий екземпляр з козацького роду? Та ні, він не з козацького роду. Він з роду гречкосіїв, причому гірший варіянт? Де воля? Де гордість? Де відчуття власної ваги?
На Холодній горі Харкова
Привезли до Харкова на Холодну гору. Холодною горою називається величезна пересильна в’язниця. Казали, що в ній вміщується п’ять тисяч в’язнів! Виявляється, в’язниця — це не один будинок із заґратованими вікнами, це доволі велика територія з багатьма корпусами та допоміжними будинками (лазня, пральня, майстерні тощо). Вся територія обгороджена високим цегляним муром, що обнесений вгорі колючим дротом. В’язниця, мабуть, справді на горі — останню частину дороги від потягу до в’язниці “воронок” їхав з малою швидкістю за напруженого реву рушія. Нарешті зупинився біля відчинених дверей якогось корпусу.
Варта стала побіч, і старшина наказав:
— Виходь! Швидко! Бігом!
Всі вилазили з “воронка” зі своїми речами і мерщій — у відчинені двері тюрми. Старшина, тримаючи в руках список в’язнів, рахував: “Один, два, три…” У коридорі всіх шикували в шеренгу. Сержант тримав у руках великий стос папок з виконавчими провадженнями. Старшина брав по одній і з наклеєного зверху супровідного етапного формуляра зачитував прізвища й ініціяли. В’язень називав статті Кримінального кодексу, за якими його судили, і термін ув’язнення. Якщо це відповідало написаному у формулярі, він переходив до другої шеренги в’язнів, яких уже було прийнято до тюрми.
Дійшла черга до мене. Старшина зачитав формуляра і звернувся до мене:
— Стаття 56, це — зрада. Як же ви зрадили? У війні перейшов до німців… так наче ж тоді ще був молодий для цього?