Спроба перехитрити чекістів
Минав третій рік мого табірного життя. Я працював у другу зміну. Друга зміна приходила з роботи о другій годині ночі.
О шостій ранку піднімають усіх, окрім другої зміни. Шум у бараці й секції завжди будив мене. Спочатку, коли вперше призначили працювати у другу зміну, я примушував себе не будитись від шуму о шостій годині, або, прокинувшись, робив зусилля заснути. Згодом переконався, що це марнота. Либонь, армійський розклад з його постійною побудкою о шостій ранку і команда до сну о десятій вечора у віці від шістнадцяти років упродовж майже дев’яти років (від 1944 до 1953) так вплинув на молодий організм, що в нього виробився сталий психологічний стереотип, який не піддавався зміні. І я, лягаючи о другій ночі кожного ранку пробуджувався о шостій ранку і вже більше не спав. Спочатку це дратувало. Потім вирішив не дурити себе надією на продовження сну, а вставати о шостій і повністю використовувати додатковий час собі на користь: зустрічався з потрібними людьми, більше читав, конспектував, писав. Під кінець тижня втома від недосипання нагромаджувалась і часом здавалося, що тіло не витримає вертикальної рівноваги і повалиться додолу. Проте, хитнувшись, утримувався на ногах. А мозок все ж сприймав прочитане й запам’ятовував.
Користуючись правом лежати до побудки другої зміни, я взяв книжку і олівця, підтягнув стружкову подушку вище і, влаштувавшись зручно, відкрив черговий том Соловйова “Истории России с древнейших времен”, якого позичив у Богдана Германюка. Перед побудкою другої зміни підходить до мене шнир і тихо каже, що мене запрошує до штабу після сніданку черговий помічник начальника колонії (ЧПНК).
— Я не дочув, — питаю шниря гучно, щоб не входити з ним у якийсь конфіденційний тон, — кажіть гучніше.
— Вас запрошує після сніданку ЧПНК.
— Запрошує? Вони ж завжди викликають? — здивувався я.
— Так, — сказали, що запрошує, — повторив шнир.
— Цікаво? — подивував уголос. — Добре, піду.
Поснідавши, пішов до штабу на зустріч з ЧПНК. Той незвично миролюбним для табірного життя тоном, звертаючись до незнайомого чоловіка, який був у його кабінеті каже: “Це український політв’язень Левко Лук’яненко. Прошу познайомитись”.
Невідомий встав зі стільця, зробив крок до мене і, простягаючи руку для привітання, назвав себе: “Євген Дивнич, з Москви”.
Він був трохи вищий за середній зріст, чисто виголене обличчя світилося вгодованістю і здоров’ям. На ньому було дороге осіннє пальто, красиво оздоблене світло-коричневим хутром. Поруч на стільці лежала дорога пижикова шапка та великий шкіряний коричневий портфель. Я простягнув руку назустріч.
— Моє завдання, — звернувся ЧПНК до обох, — познайомити вас. Далі ваша справа, говорити в цьому кабінеті чи йти в інше місце.
— Мені сказали, — мовив до ЧПНК Дивнич, — що я можу сам обрати будь-який з вільних кабінетів для нашої бесіди.
— Так, ось по коридору вибирайте.
— Ходімте! — запропонував Дивнич.
— Ходімте! — погодився я. І ми вийшли з кабінету ЧПНК.
— Ми могли б піти й по зоні, — продовжив Дивнич, — але нас перебиватимуть знайомі і нам не вдасться побалакати, тому я хотів би сісти в якомусь кабінеті. Пропоную вам обрати.
— Гаразд, ходімте в цей, — запропонував я. — З огляду на підслухування, додав: — То вони всі, мабуть, однаково обладнані…
Дивнич не відповів. Зайшли до кабінету.
— Де ви сядете? — спитав мене.
— Та байдуже, — відповів я і сів на стілець біля столу. Дивнич сів на інший стілець.
— Хто ви і чого приїхали в зону? — питаю його.
— Я старий член НТС (Народно-трудовий союз), був засуджений і довго сидів у концтаборах і добре знаю контингент українських націоналістів. Мене звільнили, і я поселився у Москві. Захотів приїхати в зону і поговорити з українськими націоналістами. Дозволили. Я просив назвати двох чоловік у цьому сьомому таборі, які могли б говорити відверто. Назвали вас і Трохима Шинкарука. Ви можете відмовитися від розмови, і ми зараз розійдемося. Але якщо погодитеся на розмову, то хотів би, щоб розмова була відверта.
— Я готовий розмову почати. Проте попереджую, що можу в будь-який момент без жодного попередження її обірвати, піднятися й піти геть.
— Так, так, ясна річ.
— Вам ЧК дозволило зайти в політичну зону. Це означає, що ви працюєте в ЧК?
— В ЧК не працюю.
— Співпрацюєте з ЧК?
— Давайте до цього підійдемо поступово.
— Тему бесіди зі мною для вас розробили в ЧК?
— Ні, я її обдумував сам.