— Ви сприймаєте цілі КПРС приземлено.
— Я думаю, що найвище благо людини — це її життя, тому не можна задля блага людини вбивати її.
— Ви зійшли до індивіда, а мова йде про суспільства.
— То що, в інтересах совітського суспільства було вбивати 60 мільйонів членів цього суспільства?!
— Ви не можете зрозуміти виправданість таких великих жертв, доки не підніметеся до розуміння вищих цілей. Вищі цілі — це глобальні цілі. З точки зору досягнення їх жертва в 60 мільйонів не здається неприйнятною.
— Це остаточна межа чи з виходом комуністичної влади в інші країни цифра жертв може збільшуватися?
— Залежно від обставин. Якщо буде опір і його доведеться долати, то, очевидячки, і цифра жертв збільшиться.
— А коли вона досягне вершини, яка вже не збільшувалась би?
— Коли влада комуністів запанує у всьому світі.
— Як ви гадаєте, коли це хронологічно може бути?
— Точно визначити неможливо. Гадаю, що в межах життя одного-двох поколінь.
— Покоління — це 25 років?
— Десь приблизно так. Може трохи довше.
— Це означає, що стільки часу відведено жити українській нації?
— Ну, ви ж розумієте історичні закономірності розвитку світу: вони від нас не залежать. Ви мусите з цим змиритися. Від нас залежить, чи ми їх приймемо, чи не приймемо і чинитимемо опір. В обох випадках суспільний результат буде однаковий, а індивідуальна доля різна. У першому випадку перемагає соціялістична ідея і ми гарантуємо собі життя (і можливо, непогане), у другому — знову ж соціялістична ідея перемагає, але ми гинемо безслідно і безславно.
— Я зрозумів ваш натяк.
— О, ні, ні, я не уповноважений вам будь-що обіцяти.
— Ви ж говорите від імени сили, що рухається до встановлення світового панування і яка на цьому своєму шляху перемеле всі інші нації і витворить з них одну — російську. Очевидно, того з цих менших націй, хто допомагатиме вам, чекає особиста винагорода? Ви ж москалі так завжди діяли — шукали зрадників і їх використовували для упокорення націй. Ба, ви геть чисто сліпі, бо не бачите, що від 1956 року почався занепад великої 500-річної російської імперії. В Угорщині ви показали світові своє нутро і світ побачив, що СРСР — не нова соціялістична держава робітників і селян, а стара хижа російська імперія. Ваш удар по Угорщині — це потужний удар по всіх комуністичних партіях світу та по соціялістичних ідеалах загалом. Ви втрачаєте у світі ідейну підтримку. А витримати економічні й військові перегони із західним світом ви неспроможні. І найбільше через те, що своєю деспотією і малою зарплатою ви привчили весь совітський трудовий народ не працювати, а тільки удавати працю. Ви відвели час в одне покоління до підкорення світу. Ні, станеться наполовину швидше. Тільки станеться не панування імперії над світом, а розвал її. І не стане Україна погноїмо для росту імперії, а струсоне її і вийде з-під влади вашої всесвітньої блудниці Москви!
— Лук’яненко, на що ви надієтесь?
— На перемогу правди над брехнею, свободи над рабством, демократичного прогресу над тоталітарною стагнацією і застоєм.
— Це абстракція. Теорія. А ваше життя конкретне і відбувається у теперішньому короткому часі і в теперішніх конкретних умовах. Погодьтеся: людина краще себе почуває у доброму одязі, аніж у чорних штанях, чорній куртці, чорній куфайці, чорній пілотці — всьому одноманітному і пошитому з бавовняної тканини найнижчого ґатунку.
І він демонстративно провів поглядом по моєму зеківському одязі, а потім по своєму добротному.
— Три роки тому я ходив у красивому цивільному одязі. І не був щасливий. Тепло добротного пальта не нагрівало мою душу. Вона боліла стражданнями поневоленого московською окупацією народу. Як можна спокійно дивитися на колгоспниць, які зранку до пізнього вечора копають голими закоцюрбленими руками в холодній сирій землі буряки, а взуті навіть не в кирзові чоботи — їх у сільські крамниці вельми рідко привозять, — а в гумові — це ж ревматизм і болі в ногах до самої смерти?!
Як можна спокійно дивитися на хлопців, що під чаркою бувало заспівають:
А потім, обірвавши пісню на півслові, озирались навколо, щоб, бач, не підслухали сексоти, не донесли владі і вона їх не запроторила кудись у далекий Сибір. Ви не бачили цього заляканого і змученого окупацією народу. Ви бачили батька — блискучого царського офіцера. У своєму домі, на параді — це обрії формування вашої свідомости. Ви порвали духовне коріння з українцями і не знаєте ні наших страждань і приниження національної гідности, ні історичних і козацьких пісень. А я все це знаю. І коли я бачив змучену селянку, що так зігнула на колгоспному полі хребет, що вже й не розгинається, впізнаю в ній свою рідну матір і всю Україну — запряжену вашими опричниками і чекістами в московське ярмо. І не красивий одяг на собі стоїть в мене перед очима, а взута в гумові чоботи, вдягнена в синю куфайку, з сірою хусткою на голові на колгоспному лані напівзігнута під московським нагаєм моя рідна ненька-Україна. Я люблю її. І ночами прошу в Бога кари її катам…