— Де він? — запитує генерал.
— Я його закопав.
— Ви правду кажете?
— Ви можете пересвідчитись в цьому.
— Можете показати, де закопали?
— Можу.
— Гаразд. Ідіть до камери. Зараз ми вирішимо.
Мене відвели до камери. А назавтра посадили у “воронок” і повезли до попередньої зони. Завели до штабу. У штабі сидів московський кадебіст у супроводі начальника оперативного відділу Саранського республіканського УКДБ та місцевого кадебіста. Я привітався. Вони відповіли і наказали вести їх до схованки. Услід ішов з лопатою прапорщик. Я оглядався навколо, намагаючись правильно орієнтуватися, бо в зоні відбулися деякі зміни, і боявся промахнутися. Нарешті, підійшли до задньої стіни старого барака, я точно пізнав місце схованки і показав пальцем. Прапорщик обережно копнув кілька разів лопатою і добув чорний згорток. Розпакував, добув зошита і подав високому начальникові. Зошит був чистий від землі. Він перегорнув кілька разів сторінки спереду назад і навпаки, поклав у свою течку і скомандував: “Ходімте!”
Усі пішли за ним. Мене посадили у “воронок” і відправили у Саранськ. Цілий тиждень не викликали з камери, а потім начальник УКДБ по Мордовській АРСР викликав і передав з Москви повідомлення, що моє клопотання про помилування КДБ РРФСР спрямувало до Президії Верховної Ради на помилування. Привітав мене з добрим поворотом справи і сказав, що тепер відправлять мене назад у мою колонію, де чекати на звільнення доведеться не більше трьох місяців. (Президія розглядає справи про помилування раз на квартал).
— Ви добре продумали операцію і добре її здійснили. Коли вас звільнили?
— 1959 року.
— З того часу живете у Москві? Вам не організовували зустрічі з керівництвом НТС?
— Організовували. Я мав таку зустріч… У Бонні в присутності представників совітського посольства та співробітників КДБ. Мої аргументи і присутність представників комуністичної влади не переконали ентеесівців.
— Ви шкодуєте, що не вдалося їх переконати?
— Ні, не шкодую, — твердо сказав він.
Я був готовий і далі відверто розвивати й обґрунтовувати свої націоналістичні погляди, але побачивши, що Дивнич зрозумів мене добре і отож продовжувати далі викладати свої погляди немає жодної потреби, тому встав простягнув Дивничу руку на прощання, повернувся, відчинив двері і вузьким коридором вийшов на подвір’я.
На стадіоні гуляли Вірун з Кравчуком. Побачивши мене, пішли назустріч.
— Пане Левку, — звернувся Кравчук, — то ти мав бесіду з Дивничем?
— Так, мав доволі довгу розмову з тим перекотиполем.
— Про що? Розкажи нам, — попросив Вірун.
— Гаразд, — і я переказав слово в слово розмову з Дивничем.
— Левку, — звернувся Кравчук, — ти переказав нам зміст, а тепер поділися своїми враженнями.
— Друзі, з того, що я вам розповів, ви бачите, що кілька речей він сказав таких, яких правовірний чекіст не повинен був би казати. По-перше, він ні про кого з в’язнів зони не питав, що не властиво чекістській манері. По-друге, він задовольнився моїм самостійницьким настроєм і не уточнював, щоб зібрати проти мене докази для звинувачення в антирадянщині. Нарешті, він просто більше сам говорив, аніж слухав мене. То що, приїхав сюди з Москви, щоб нам повідомити, а не збирати інформацію про нас? Навіщо він уточнив кількість жертв із 40 млн на 60 млн? Навіщо докладно і послідовно обґрунтував прийнятність таких величезних людських жертв задля химерної мети підкорення світу, коли жодна нормальна людина цього сприйняти просто неспроможна і обґрунтування це в своїй відвертості тільки викриває глибоко людожерську природу російської комуністичної імперії. І третє: як чекіст він мусив би шкодувати, що не вдалося переконати керівництво НТС у правильності лінії КПРС, а він не шкодує. То ж хто він?
— Подивимося, — мовив Вірун, — яка розмова у Дивнича буде з Шинкаруком.
— Той, — каже Кравчук, — може менше слухати і більше його звинувачувати. Це також потрібно.
Хай перекаже московським бонзам, що про них думають українці. Побачимо. І друзі розійшлися по своїх бараках.
Розмова Дивнича з Шинкаруком відбулася того ж дня по обіді.
Шинкарук перелічив Дивничу кривди України і пообіцяв по-мститися за них. Дивнич звинувачував націоналіста Шинкарука в загумінковій обмеженості й невмінні подивитися на українське питання і СРСР з високости світових історичних процесів. Розмова не перейшла у сварку. Дивнич провів Шинкарукові різницю між ним і мною. Вважаючи обох обмеженими, назвав мене історично-оптимістичним, а Шинкарука фанатично-фаталістичним.