* * *
Приїзд у зону посланця з Москви — неабияка подія. В’язні слідкували, чи не піде до нього на зустріч хтось таємно. Встановили нібито з цілковитою певністю: ні в жилій, ні в робочій зоні, ні з ким таємно не зустрічався. І коли від’їхав, в’язні довго обговорювали і тлумачили його приїзд. Припускали навіть такий варіянт: чекісти вирішили самого Дивнича перевірити. Запустили в зону на розмову, а тепер через своїх сексотів зберуть думки в’язнів і це їм допоможе визначити, чи Дивнич служить тільки їм, чи веде паралельно і свою антикомуністичну гру.
Поступово ця подія забувалася. А років через три-чотири прийшла у зону новина: Дивнича знайшли мертвим в арці великого будинку, що вела у широке подвір’я між іншими будинками. В Москві тепер багато таких подвір’їв. Казали, що застрілили з дрібнокаліберного пістоля. Мабуть справді грав подвійну гру. А чекісти не люблять, коли з ними так поводяться.
Я не порушу черги навіть за гроші
— Левку! — зупинив наздоганяючи окликом мене Вірун. — Отой жид, що привезли з Ленінграда з місяць-півтора тому, почув, що тут у зоні є український адвокат і до того ж не боїться писати скарги. Узнав твоє прізвище і тебе шукає, щоб ти йому написав скаргу. Будеш писати?
— Степане, ти знаєш, коли почав був писати в’язням скарги і це дійшло до ментів, то спочатку Головін, а потім і чекіст Литвин намагалися не давати мені це робити. Казали: “Ви своїми скаргами навіюєте в’язням думку, що їх судили несправедливо, отже, радянська влада несправедлива. Фактично ви продовжуєте в колонії антирадянську діяльність”. Погрози продовжували в тому дусі, що як ви, мовляв, думаєте відбувати термін ув’язнення? Якщо ви думаєте за всякої нагоди підтримувати антирадянські настрої, то вам буде нелегко, бо ми терпіти це довго не будемо. Я припинив погрози простими і прямими словами: “В’язень має право писати скарги чи не має? Має. Отже, я допомагав і допомагатиму їм скористатися цим правом!” — “Врахуйте, Лук’яненко, яку характеристику в адміністрації ви собі створюєте. А режим відбування кари вам визначатимуть не ваші друзі-зрадники, а ми, влада”. Будь-які наші розмови вони називають антирадянськими. Хочуть, щоб ми виправдовувалися. Хочуть і нас з тобою підпасувати до того духу заляканости, в якому тримають інших в’язнів. Шляк би їх трафив!
— Та пішли вони під три чорти! — кинув Вірун.
— Так ось, Степане, з писання скарг не маю жодного задоволення чи вигоди, а писати мушу, бо хто ж допоможе нашим друзям, нашим прибалтійським союзникам, ну та й загалом політв’язням?
— То привести до тебе того ленінградського жида? Його прізвище Дочерський.
— Ти йому скажи, що в мене черга. Маю написати трьом чоловікам. Це не так швидко буде, тож хай приготується чекати півтора-два місяці.
— Гаразд, я йому перекажу.
У той же день Вірун знайшов Дочерського і переказав йому розмову зі мною. Дочерський хотів зразу йти до мене, і Віруну ледве вдалося втовкмачити, що я йду на роботу і не маю часу на цю розмову. Назавтра Дочерський знайшов Віруна, і привів до мене. Привіталися. Познайомилися. Я відповідно до адвокатської етики завжди про справу говорив без свідків і свято зберігав таємниці своїх клієнтів. Вірун це знав і тому після короткої бесіди загального характеру попрощався й пішов.
— Пане адвокате, — почав Дочерський, — я звик справи розв’язувати по-діловому, тому і з вами хочу так говорити. Мені Вірун сказав, що у вас є черга і я мусив би стати в ту чергу й чекати. Я так думаю, що рух черги залежить від вас і коли б ви були зацікавлені, то могли б до черги внести поправки.
— Так, черга є, і було б несправедливо її порушувати.
— Вай, пане Лук’яненко, коли є винятки, то вони тільки посилюють правило. Фактично засада справедливости тільки посилиться, коли буде зроблений виняток. А як можна випробувати міцність справедливости, як не винятком? Тільки допустивши виняток, ви можете бачити, яка стабільна справедливість! Скажіть, що ті г… — хотів сказати “гої”, але своєчасно зупинив свого язика і за секундною паузою продовжив: — Ці громадяни вам платять за роботу? Я впевнений, що вони недооцінюють ваш фах.
— Нічого вони мені не платять. Звичайно це закінчується тим, що клієнт запрошує мене і кількох своїх друзів на чай. Вони дякують мені за працю, а всі ми гуртом висловлюємо побажання, щоб скаргу розглянули, а не викинули в смітник і щоб вона бодай трохи допомагала.
— От бач, а я вам заплачу. Грошей у мене немає, але є вітаміни. Скоро до мене приїдуть з Ленінграда на побачення. Вони привезуть різних вітамінів та ще якогось дефіциту, і я нормально з вами розплачуся.