А коли ви дожили до теперішнього часу і, не маючи змоги через похилий вік продовжувати боротьбу супроти ворогів національної ідеї, чи не впали в розпач? Чи не прокляли цілий світ? Чи не розчавила вас жахлива вага сакраментального питання: хто ж понесе в майбутнє наш великий образ святої неньки-України? Де ті нащадки, що гідні нашого великого подвигу?
О, Боже, як тяжко дивитися на Україну, яка втрачає українськість!
Це пророцтво Великого Кобзаря чи гострий докір?! Далебі, докір! Докір теперішньому молодому поколінню. Несамохіть виникає питання, якщо воно забуло заповіти духовних отців нації і зневажило великі подвиги націоналістів, то, може, не варто й згадувати імена великих лицарів, бо ж вони не зрозуміють і не поцінують їх належно?
І все ж розумієш — варто! Варто, аби ці імена не лише з минулого, а і в майбутньому зі сторінок книг також докоряли своїм нащадкам, коли ті зневажать завоювання своїх батьків і дідів, зневажать те, задля чого пролилася їхня кров. Може, їхні подвиги і Шевченків гнів пробудять сумління і в його спустошених душах проростуть зерна щирої любови до України?
Бідна моя Ненько, Ти маєш таку багатющу прадавню історію, а молодь її не знає, вона бачить лише спотворене твоє обличчя. Ти — це найкращий найкрасивіший шмат земної поверхні, а вона цього не усвідомлює! Твоя молодь від діда-прадіда є найвродливішою і найталановитішою гілкою роду людського, а прагне уподібнюватися до чужинців, не розуміючи своєї кращости!
Пробач їм, молодим, Ненько, бо народилися від перемордованих у трьохсотрічній неволі батьків, і самі ще не вивільнилися від кайданів у душах. Свобода їх іще випростає, і я твердо вірю, що вони іще стануть вартими і своєї землі і своїх пращурів!
Любов до України — це потужна духовна енергія, що заполонює все єство і надає йому залізної вольової спрямованости до історичного руху цілої України
Автор
Пролог
У клітці “воронка”
Мене вивели на подвір’я в’язниці до “воронка” з речами і наказали: “Залазь!” Я заліз. Частина будки була відгороджена залізними ґратами з вузькими дверцятами. Збоку — два залізні бокси, а навпроти — лавка для наглядачів. Мені вказали на місце в одній з тих кліток. Заходити в цей вертикальний ящик — півтора метри заввишки і два лікті вшир?! Я зігнувся й заліз у нього, відтак розвернувся і вмостився на сидінні. Наглядач зачинив дверцята, вони торкнулися колін. Я посунувся назад і притиснувся до задньої залізної стінки, аби коліна не впиралися в холодну дверну бляху.
— Чого ви мене сюди засунули? — звернувся до солдатів. — Онде більша камера вільна.
— Нічево, прівикай! — відповів солдат по-московському.
— Видно, що не українець. Українці до незнайомих звертаються на “ви”, а москалі всім “тикають”. Це у вас від татар. У татарській мові взагалі немає слова “ви”.
— Много знаєш! Нічево, в Мордовії научат говоріть по-рускі, — промимрив солдат.
Я змовчав. Авто рушило з місця. З темного ящика, який називали англійським словом “бокс”, зовсім не було видно, якою дорогою везли. Напевно, заїхали до кримінальної тюрми (“бригідок”), бо відчинили двері “воронка”, потім — відсувні ґратчасті двері й запустили по одному в машину чоловік з п’ятнадцять в’язнів. З їхнього гурту хтось вигукнув по-московськи:
— Начальнік, хватіт! Больше некуда.
— Трамбуй іх! Єщо троіх надо затрамбовать, — наказав “начальник”. І вже до того, хто обізвався: — Ето тєбє не домашняя квартіра! Надо било нє попадать сюда! Тєпєрь тєрпі.
У камері невдоволено загули, хтось знову вигукнув:
— Начальнік, ми тут подавім одін одново, совєсть надо імєть!
— У мєня нє совєсть, а інструкція о правілах пєрєвозкі зеков!
До другого боксу, що поруч з моїм, посадили жінку. У камері, побачивши її, збуджено загули.
— Тихіше! Не гудіть! — наказав сержант українською.
— Начальник, пусти її сюди! — хтось вигукнув з гурту.
Всі засміялися.
— Ви ж кричите, що вам там тісно!
— Нічого, ми її між коліньми посадимо.
Грюкнули двері, загурчав рушій. Всю дорогу з гурту в’язнів то тихіше, то гучніше російською лунали різні сороміцькі вигуки, звернені до жінки. Вона, мабуть, потрапила до “воронка” вперше, видно, була порядна людина, відкрите звернення до неї як до повії, приголомшило. Вона довго не відповідала. Потім вимовила: “Як вам не соромно?!” Відтак затихла і до самого вокзалу не обізвалася й словом.