— Мене судили за те, що я хотів відокремити Україну від Совітського Союзу і створити незалежну українську державу. Конституція Союзу дає Україні право самій вирішувати, чи бути в Союзі чи вийти з Союзу. Я думаю, що український народ не дурніший за інші народи і зміг би сам собою порядкувати. Ми можемо обійтися й без Москви.
Старшина, зрозумівши, що моя відповідь перетворюється на лекцію, обірвав:
— Досить! Ясно! Переходьте до тої шеренги!
Із гурту хтось промовив:
— Фашист!
— Та який фашист — націоналіст! — зауважив інший.
— А чого аж 15 років? — обізвався один до мене.
— Годі балачок! — рявкнув старшина.
Перевірка закінчилася. Підійшов офіцер зі старшим сержантом і звернувся до старшини:
— Прийняли? Все гаразд?
— Так, все гаразд! — відрапортував той.
— Тоді бери їх і веди до лазні. Там люди є, — звернувся офіцер до старшого сержанта. — То частину заведи, а решта хай почекає в сусідньому боксі. А ти, старшино, іди приймай новий етап.
Старший сержант скомандував іти за ним. Привів до великого приміщення перед лазнею, замкнув усіх і сам кудись пішов. У приміщенні двоє вікон, але через брудні матові шибки й густі ґрати світла потрапляло до неї мало. Асфальтна підлога — мокра, брудна й слизька. Я не став класти рюкзак, а важку валізку поставив долі, знайшовши сухішу місцину. У приміщенні — душ двадцять.
— Чи довго нам тут чекати? — питає один.
— Мабуть, довго. Попередній етап щойно завели.
— У лазні, кажуть, холодно, вода ледь тепла.
— Ти звідки знаєш?
— Казали ті, що їх перед нами проводили он у ті двері.
— Хтось казав, що митися можна.
— А як ти думаєш, — кивнув у бік моєї чорної валізки один із в’язнів, — що там є?
— Думаю, там добра хаванина.
Хаваниною вони називали харчі.
— Може, ми поділимося? — питає його.
Загальний гамір ущух. Всі звернули погляди на мою валізку й на мене.
— Давайте роздягнемо фашиста! — хтось із гурту.
— Та який він фашист?! Націоналіст!
— Це ще гірше! — гукнув інший. — Давай самі розкриємо. А ну, мужик, розкривай валізку! Я вже давно не їв доброго сала. Поласуємо. Братва, у нього 15 років. Це крупний калібр. Ваговик.
— Ми шануємо крупний калібр! — додав інший.
“Якщо показати їм свою слабкість, — подумав я, — то передадуть з тюрми в тюрму і сядуть на шию на весь строк. Тому не піддамся, хай би навіть убили! — і стиснувся весь у пружину. Тим часом зауважив: — Добре, що не всі проти мене. Вони не заодно. Це вже краще”.
— Та він тільки з дому. Ще не висрав вареники. Новачкам заведено ділитися зі старими зеками.
— Мужичок, — звернувся вже прямо до мене той, що почав цю розмову, — поділись хаваниною.
Я, люто просвердлюючи його своїм поглядом, процідив:
— Ця пожива не по твоїх зубах!
Досі стояв десь півметра від стіни. Тепер відступив спиною до самої стіни, щоб захистити себе від нападу ззаду і напружився до контратаки.
У гурті звучали розрізнені фрази. Для негайного нападу їм не вистачало узгодженої волі, а сам ініціятор не відважувався кинутися в бійку. Тим часом зайшов старшина й оголосив:
— Хто не хоче йти до лазні, може не йти. Ступіть сюди.
На цю пропозицію пристало кілька осіб. Я перед виїздом зі Львова мився і також ступив до цього гурту. Коли я виходив, услід залунало:
— Яка хаванина відпливла, напевно, два пуди сала!
— Ні, там кілограмів з десять ковбаси! — кинув інший.
Старшина, почувши ці слова, поглянув на валізку і запитально глянув у очі.
— Тут, — тихо відповів я, — майже самі книжки.
— Ви політичний? — запитує.
— Так.
— Вас посадять у камеру до політичних. Тут якраз є такі. Це в іншому корпусі. А поки що доведеться ось тут зачекати!
І він замкнув мене в одиночному боксі.
“Цікаво, що то за зона буде, в яку мене привезуть? — думалося мені. — Велика вона чи мала? Скільки людей там? Що за люди? Ще на Львівщині казали, що в концтаборах сидить двадцять тисяч українських повстанців. Чи правда? І де вони сидять? Напевно ж, у різних місцях? Може, вони зустрічатимуть мене? Як я маю прийти до них? Напевно, треба буде виголосити промову? Яка має бути ця промова: довга, коротка? У кожному разі оптимістична. Люди довго вже з України, тож слід передати від неї вітання. Наскільки я знаю історію нашої козацької минувшини, коли козак прибував до козацького гурту, він звертався до них так: “Чолом вам, шановне товариство! Чолом вам, панове козаки! Чолом вам, славне лицарство козацьке! Шановні старшини і пани-браття козаки!” Мені подобаються такі звертання. Отже, почну: