— Дякую. Не треба мені ніяка ваша плата. Я вам допоможу, як усім допомагаю, але в загальній черзі.
— Пане Лук’яненко, мені потрібна скарга до приїзду родичів на побачення. Я хочу її передати, щоб знайомі москвичі могли з нею піти до Верховного Суду і кваліфіковано поклопотатися за мене.
— Напишіть, щоб з приїздом затрималися.
— Я ж не хочу сидіти в концтаборі.
— Ми тут всі не хочемо сидіти, а сидимо.
— Ну так ви ж зробили злочин!
— А ви не зробили?
— Я не зробив.
— За що ж вам дали шість років?
— Розумієте, я був головою Ленінградської єврейської громади. У нас є синагога. В синагогу навідувалися час від часу люди з-за кордону. Природно, що я їх приймав і говорив з ними. Природно, що я розповідав їм про наше совітське життя. Думаєте, я неправду розповідав? Ні, розповідав правду, яку бачив на власні очі, і всі бачили. І чекісти бачили. Ну, я передав якісь там папери. У них не було жодної неправди про життя нашої єврейської громади. Розумієте, знайшовся один із наших, який передав папери чекістам. Учепилися за одну фразу. Я доводив, що вона правдива, а вони кажуть, що спотворює совітську дійсність і спотворює ставлення влади до євреїв. А хіба не правда, що до ленінградських вузів почали менше приймати євреїв? Правда. Я ж знаю факти. І за оце засудили до шести років — яка несправедливість?! Вай, вай… та я знаю, що навіть несправедлива совітська влада зменшить мені термін ув’язнення. Вона мала б повністю вирок скасувати, але це вже залежить, як удасться залагоджувати справу в Москві. Громада зібрала грошей доволі.
— У Верховному Суді важко буде знайти суддю, який би взяв хабара. Якщо ви це не змогли зробити в Ленінградському обласному суді і в Верховному Суді в час касаційного розгляду, то як же ви можете надіятися на успіх тепер?
— Ми нормально купили суддю облсуду, і він би мене випустив. Просто не повезло. Він ішов додому після роботи. На нього напав один із злодіїв, яких він звичайно заганяє в тюрму, і вдарив його швайкою в ребро. Удар зовсім не смертельний, але суддя в лікарні і його справу доручили іншому судді, між іншим, українцеві — і той відмовився від хабара і мене засудив.
— Сподіваюсь, ви не гніваєтесь за це на мене, українця.
— Ні, не гніваюся. Я з українцями ніколи не мав справи. Той суд — це перше знайомство. А тепер я починаю згадувати, що мені розповідали про вас. Казали, що з росіянами легше говорити, а українці за всяким хабаром щось підозрюють і просто часто відмовляються від грошей. Казали, що ви недостатньо розумієте силу грошей.
— А ви добре знаєте?
— О, так. Це сила, яка стоїть над усім! Ви, українці, здається мені, тепер перебуваєте під впливом примар: совісти, справедливости, а ми грішми добиваємося необхідних рішень, необхідних нам дій і багатства.
— Добре, пане Дочерський. Ви мене трохи познайомили зі своєю справою. На перший раз досить. Мені пора йти. Підійдіть за місяць.
— Я осмілюсь підійти до вас завтра.
— Якщо ви так поспішаєте, шукайте в іншого допомоги. Бувайте здорові!
Зійшов з трапа і неквапом подався до свого барака. Дочерський стояв і дивився, в які двері я зайду.
У бараці до мене підійшов Кічак та ще кілька наших людей.
— Я бачив, — звернувся Кічак до мене, — що ви ходили з тим старим ленінградським жидом. Що він за людина і за що потрапив сюди?
Я коротко в загальних рисах висловив кілька слів про справу і докладніше розповів про своє враження від людини. І закінчив: “Страшенно практичний чоловік. Хоче, щоб йому писав скаргу відразу й обіцяє заплатити. Оце обіцяння заплатити має примусити мене зламати чергу і братися негайно за його справу”.
— Ну й що ви йому сказали?
— Щоб я йому не казав, він вірить, що я порушу чергу і писатиму йому. А я зроблю так, як сказав. Проте дивітеся, яка величезна різниця між євреями і українцями. Цей відразу за допомогою грошей хоче вирішити справу. Коли наш хоче звернутися до мене, він шукає спочатку моїх друзів, розпитує, коли я зайнятий, коли не зайнятий, у якому настрої, коли і як би підійти і поговорити зі мною, просить, щоб мій друг його представив. Яка церемонність! І це при тому, що я зовсім не давав підстав, щоб треба було до мене заходити так здалеку.
— Це та психологічна тонкість, — зауважив Кічак, — яка характерна для взаємин поміж українцями.
— Цікаво, як у поляків?
— У поляків психологічні взаємини, мабуть, трохи простіші, а церемоніальні слова розвинуті ще більше, ніж у нас.