“Чолом вам, борці за волю України! Ви далеко від рідного краю, та слава про вас усюди лунає.”
Агов! Як довго я тут сиджу! Може, вони забули про мене? Що робити?
І я став стукати кулаком у двері. Звук якийсь глухий. Навряд чи його далеко чути. І я почав гепати носаком черевика. Хвилин за двадцять почули. Підійшов якийсь наглядач.
— Ви чого стукаєте?
— Що забули про мене, чи що? Закрили тут і не виводите?
— Не забули. Вас тут багато. Не встигаєш розфасовувати по мастях. Ви хто?
— Політичний. Лук’яненко. Ведіть уже звідси!
— Зараз скажу старшому. Потерпіть трохи.
— Та скільки ж терпіти?!
— Вже йду.
Він пішов. Ще довго було чути човгання підошов різних людей. Мабуть, проходили і в’язні, і наглядачі. Нарешті якийсь сержант відчинив бокс, спитав прізвище і вивів мене на подвір’я. Проминули два корпуси, зайшли у третій, піднялися на четвертий поверх.
Назустріч нам ішов коридорний старшина — наглядач.
— Це Лук’яненко? — запитує він сержанта.
— Так.
— Його трусили?
— Ні.
Старшина вказав мені на лавку біля стіни:
— Показуйте речі й роздягайтесь! Гостре щось, колюче, різальне є? Гроші, коштовності?
— Нічого забороненого немає.
Старшина витягнув одяг з торби, швидко переклав з місця на місце, розкрив валізку, торкнув одну, другу річ, провів рукою по моїй спині і наказав складатися. Я так-сяк позапихав усе збіжжя назад.
— Валізку і торбу поставте отам, біля отієї камери, — показав на двері. Ходімте, візьмете матрац, подушку, ковдру та миску, горнятко й ложку, — скомандував він.
У господарчій камері пострижений в’язень з блідим, як папір, лицем у чорному препоганому одязі видав мені згадані речі і наказав розписатися за них. Я розписався, взяв усе в оберемок, і ми пішли назад до камери.
Відчинивши двері, старшина жартівливо звернувся до її пожильця:
— Ну що, політик, приймеш поповнення?
— Прийму! Прийму! — загукав пожилець. — Заходьте! Хоча гріх запрошувати до тюремної камери, проте ви ж однаково уже в тюрмі!
Старшина поволі замикав двері.
— Моє ім’я Струс Павло.
— Я — Левко Лук’яненко.
Потиснули спочатку руки. Потім обнялися.
— Ну й меблі ж тут! — показав я на ліжко й куб для сидіння.
Що то є індустріяльне місто Харків: замість дерев’яних нар на чотирьох товстих стальних пластинах, які вмуровувалися в асфальтну підлогу камери, був приварений електрозваркою в довжину людини суцільний широкий лист сталі завтовшки 10–11 мм. Навіщо така товщина?
З одного кінця листа — вигнутий на міцному пресі підголівник, так щоб на нього можна було покласти тонку ватяну подушку. Лист слизький, і подушка постійно сповзає. Щоб голова не опинилася на голому залізі, доводилося зсуватися з цього підвищення нижче. Тоді листа не вистачало під ногами, і вони звисали. Випростатися як слід теж неможливо, зі звислими ногами не заснеш. Виходило, що конструкція немовби навмисно так зроблена, щоб людину скорочувати — як прокрустове ложе. Квадратний ящик для сидіння був зварений з того ж товстющого заліза і вмурований в асфальт.
— Ви давно в камері? — звернувся до Струса.
— Ні. П’ять днів. Я з Тернопільської области, — почав він, — із села Дичків. Це зовсім недалеко від Тернополя. Нас судили двох. Мені дали 10 років, а моєму колезі 4 роки. Судити було майже ні за що, але позаяк я вже один раз сидів, то мені й дали 10 років.
А ви не з тієї Львівської групи адвокатів, про яку ще в січні просочилися чутки на Тернопільщину?
— Напевно з тієї.
Ми роззнайомилися, і Павло Струс повідав мені свою історію. Заарештували його в грудні 1960 року. Слідчим потрапив до рук старий записник з попереднього ув’язнення. У ньому було чимало зашифрованих прізвищ. Записник був схований давно, і Павло його не витягував. Не було потреби. Навіть коли приїхали з підпільної організації “Об’єднання” Ярослава Гасюка, у записникові не виникло потреби, він залишався на старому місці. Коли чекісти запідозрили, що він пов’язаний з “Об’єднанням”, то заарештували його, випадково й натрапили на записник. Знайти ниточку, що пов’язувала б його з “Об’єднанням”, їм не вдавалося, а в руках — підозрілий записник, ось вони й взялися за нього, як за доказ. Струс зізнався, що справді щось шифрував, але було то вельми давно, то ж він все забув. До того ж, це не була шифрована система, а просто — кільканадцять власних умовних позначок. Вони не вірили і все допитувались. Він їм повторював одне й те ж: “Не знаю, як розшифрувати, забув”.
— Якось до житлової камери, — розповідає Струс, — прийшов слідчий з двома ментами (мент — це на в’язенському жаргоні — наглядач) і — до мене: “Так ти скажеш, що зашифрував чи не скажеш?” — і кулаком нижче ложечки. Я, намагаючись захиститися, підніс праву руку до сонячного сплетіння і при цьому відштовхнув його руку вбік. “Ага… то ти ще й боронишся!” — заволав слідчий. І до наглядачів: “Взяти його за руки!”