— Знаєте, — продовжую знову, — початок системи вже встановлено: домовився кожного вівторка, коли працюватиму у першу зміну, зустрічатися після роботи з литовцями. Наразі Альгіс Петраускас познайомив мене з їхнім бібліотекарем, і він перекладає мені їхню книжку “Мова і нація”.
Середу і четвер зустрічаюся з нашими хлопцями. Решта днів — залежно від ситуації. А в робочій зоні стараюся говорити з естонцями та латвійцями. Треба б домовитися про наші зустрічі.
— Пропоную, — каже Кравчук, — зустрічатися кожної неділі в альтанці. Там нормально може сісти чоловік вісім. Треба буде більше — якось помістимося. Хоча не кожен зможе постійно ходити, кількість щоразу мінятиметься. Та й членство ж не фіксоване, відвідування вільне, і у ментів складатиметься враження як про стихійні неорганізовані зустрічі.
— Справді, як з ментами? Як вони поставляться до цих зборів?
— Треба вигадати, — зауважує Вірун, — якийсь громовідвід.
— Левку! — звернувся Ільчук до мене. — Ти куштував справжню мамалигу?
— Ні, не коштував.
— Так ось Середа Дмитро отримав передачу, і в ній — добрі кукурудзяні крупи. Він дасть, і ми зваримо справжню мамалигу.
— Кажеш крупи, а хіба мамалигу варять не з борошна?
— З борошна — це не справжня мамалига. Справжню варять з дрібнесеньких кукурудзяних круп, скажімо, з кукурудзяної манки.
— Чудова ідея! — підхопив Євген Пришляк. — Якщо прийдуть менти до альтанки, скажемо, що святкуємо мамалигою чийсь день народження. І можемо провести в дискусії час аж до обіду.
У результаті обговорення вирішили збиратися освіченим гуртом щонеділі до обіду для обговорення міжнародних подій, становища в СРСР і Україні та перспектив і методів боротьби. Результати цих обговорень нести до політв’язнів у порядку обміну інформацією.
Вирішили передплатити всі українські і основні союзні журнали. Розподілили, хто який журнал передплатить. Кожен передплатник читає свій журнал, виділяє те, що варто іншим прочитати і пускає його по колу з рук у руки. При цьому виділяє, які слід читати всім, а які — теоретикам.
На зустрічі запрошували вищих провідників української громади зони. Щоб менше ними ризикувати, запрошували їх по-одному або навіть не кожної неділі.
Система ця більш-менш добре працювала 1962, 1963, 1964 роки. За ці роки я прийшов до висновку, що завдання з кожного стрільця зробити полковника — нереальне. Спостереження за результатами своєї трирічної просвітянської праці переконало, що зовсім за нечисленними винятками стрільці залишаються на своєму рівні. І тоді згадав Клаузевіца, який підкреслював психологічну обмеженість діяпазону здібностей: чудовий ройовий може бути нікудишнім сотенним і, навпаки, чудовий сотенний може бути нікудишнім ройовим.
1965 року я по-новому сформував своє завдання: створити підпільну мережу в східних областях України. З послідовних твердих націоналістів виділяти тих, хто не втомився і справді має енергію продовжувати боротьбу. Проводити з ними організаційні бесіди, домовлятися про продовження боротьби і спрямовувати їх в різні області України. Спробувати повторити приблизно те, що Центральний провід ОУН зробив 1943 року: з надійних людей, що вже засвітилися і таким чином не годилися для підпільної боротьби в західних областях, створив підпільну мережу у східних областях України. Їхнім завданням було: поселитися в Східній Україні, нічим не виявляти свою сутність, вжитися в місцеве середовище і чекати сигналу Проводу ОУН до дії і бути готовим до виконання бойових завдань.
“Карпати з лисинами”
(Іван Станіслав)
— Пане Левку, ви куди йдете? — наздоганяючи мене, питає Затварський.
— Хочу побалакати з Іваном Станіславом. Пригадуєте, його привезли з півроку тому.
— Хто це: такий високий закарпатець?
— Авжеж. Ходімо вдвох.
— Ей, ви, куди розігналися? — гукнули до нас Гордійчук і Кіпіш.
— Ідемо вперед. Якщо не хочете стояти на місці, то ходімо з нами.
Вони наздогнали нас.
— То ви щось маєте на меті чи вийшли на прогулянку? — питає Кіпиш.
— Хочемо, — кажу я, — витягнути з барака Івана Станіслава, щоб побалакати. Ходімте разом.
— Ходімте, — відповіли.
Станіслав був у бараці. На пропозицію погодився залюбки, і ми всі п’ятеро пішли в кінець житлової зони, зайшли за високий склад дров, що навпроти лазні, і вмостилися так, щоб не було видно з зони.
— Думаєте, нас тут не побачать? — оглядаючись, питає Станіслав.
— Ну, як не побачать? Нечиста сила може в будь-який момент наслати сюди мента. А по-друге, скільки метрів до тої вартової вежі в кутку зони — метрів сорок? А може, вартовий нас перепише чи телефоном повідомить черговому офіцеру, бозна. Тобто жодних гарантій, жодної конспірації.